Острів Дума - Страница 38

Я бачив його голе тіло в дверях, бачив, яким поглядом він дивився на мою жінку, котра сиділа на ліжку в нашому з нею домі, а сам згадував, як він допомагав мені вивозити звідти мої речі на озеро Фален. Пригадав, як він мені тоді сказав: «Не варто поступатися домом, це ніби заздалегідь здавати гру на власному полі».

А ще ті сльози в нього на очах: «Бос, я ніколи не звикну до вас такого, однорукого».

Може, він вже й тоді її трахав? Гадаю, ні. Хоча...

«Я хочу, щоб ти передав їй мою пропозицію», — сказав я. І він це зробив. Тільки зробив напевне навіть більше того, про що я його просив.

Я без костура дошкутильгав до великого вікна. До смерку ще далеко, але світило вже перемістилося на захід, пустивши яскраву доріжку по воді. Я примусив себе дивитися на цю сяйливу доріжку, час від часу витираючи очі.

Я переконував себе, що картина — не більше ніж фікція, породжена мозком, який все ще намагається сам себе зцілити. Даремно. Голоси в моїй голові балакали між собою чітко й розбірливо, і я знав, що є так, як є. У Палм Дезерті Пам трахала Макса, а коли він запропонував їй продовжити й поглибити їхні стосунки, вона відмовилася. Пам також трахала мого найдавнішого друга й бізнес-партнера, і напевне продовжує займатися цим з ним і зараз. Єдиним питанням без відповіді залишалося одне: котрий з хлопців умовив її наколоти собі троянду на цицьці?

— Треба попуститися, — промовив я собі, притиснувшись тремтячою головою до скла. Вдалині у Мексиканській Затоці плавилося сонце. — Ох, як же мені треба з цим попуститися.

«То клацни пальцями», — подумав я до себе.

Я клацнув пальцями правої руки й почув звук — коротке клац.

— Чудово, зроблено та й по всьому! — промовив я весело. Але відтак заплющив очі й побачив Пам на ліжку — вона сиділа на якомусь ліжку — в трусиках, з бретелькою ліфчика, що тягнулася через її стегно, мов змія.

Друзі з сюрпризами.

Йобані друзі з їхніми йобаними сюрпризами.

— 7 —

Того вечора я не споглядав захід сонця з Малої Ружі. Я притулив костур до стіни будинку й пошкандибав на пляж, а там зайшов у воду по коліна. Вода була холодною, як зазвичай буває пару місяців після сезону ураганів, але я не зважав на холод. Тепер доріжка на воді стала ядучо-помаранчевою, і ось на неї я й задивився.

— Оце експеримент, на мою голову, — промовив я, і навкруг мене збурилася вода. Я похитнувся під тиском хвилі, відставивши вбік руку для балансу. — Мені на сраку експеримент.

Над моєю головою у згасаючому небі, мов довгошия беззвучна ракета, пропливла чапля.

— Нишпорка, ось що я таке, нишпорка, і більш ніщо.

Так і є. Якщо я зараз знову відчуваю бажання її задушити, хто в цьому винен, окрім мене самого? «Той хто підглядає, той по сраці отримає», — таку приказку любила повторювати моя старенька матінка. Я понишпорив, підгледів, я й отримав по сраці, от і вся новина. Вона живе тепер своїм життям і все, що вона в нім творить, — то її власні справи. Я можу тільки оговтатися від цього. Питання — чи зможу я це зробити? Це завдання важче за клацання пальцями; навіть за клацання пальцями неіснуючої руки.

Накотилася хвиля, така потужна, що збила мене з ніг. На мить я опинився під водою і вдихнув роззявленим ротом. Ледь не захлинувся, але випірнув. Відкочуючись назад, хвиля разом з піском і мушлями потягла й мене за собою. Я відштовхнувся здоровою ногою, рвонувшись у бік берега, ба навіть намагався безпорадно допомагати собі хворою ногою, і таки досяг мети. Хай я був збентежений, але потонути в Мексиканській Затоці мені аж ніяк не хотілося. Це не входило до моїх планів. Кашляючи й відпльовуючись, я виповз з води, волосся звисало мені на очі, права нога волочилася за мною, мов якийсь геть перемоклий багаж.

Діставшись нарешті сухого піску, я перекинувся навзнак і задивився у небо. Місячний серп спокійно плив в оксамитовій глибині понад стрімчастим дахом Великої Ружі. Тут, унизу, лежав чоловік, що почувався навпаки: тремтів, печалився і сердився. Я повернув голову, глянув на свою куксу, а потім знову подивився вгору на місяць.

— Більше ніяких підглядань, — сказав я. — Відсьогодні розпочинаємо нове життя. Ніяких підглядань, ніяких експериментів.

Я так вирішив. Проте, як я вже казав (а раніше за мене так казав Ваєрмен), ми дуримо себе так часто, що могли б цим заробляти собі на життя.

5 — ВАЄРМЕН

— 1 —

Того дня, коли ми з ним врешті насправді познайомилися, Ваєрмен так реготав, що під ним поламався стілець; і я теж реготав, аж до запаморочення — мало не зомлів. Авжеж, де було сподіватися на таке вже наступного дня після того, як я довідався, що Том Райлі крутить шури-мури з моєю дружиною (навряд чи мої свідчення взяв би до розгляду суд), проте це виявилося лише і початком майбутніх подій. Потім ми часто сміялися разом. Ваєрмен багато чим був для мене — не останню роль зіграв він у моїй долі, — але найважливіше те, що він був моїм другом.

— 2 —

— Отже, — промовив він, коли я нарешті дійшов до столика й очікуючого на мене в тіні смугастої парасольки вакантного стільця. — Кульгавий незнайомець нарешті прибули з хлібною сумою, повною мушель. Сідай, кульгавий незнайомцю. Промочи собі горлянку. Бокал тебе заждався.

Я поклав на стіл пластикову торбу — це дійсно був пакет для хліба — і простягнув йому руку: «Едгар Фрімантл».

Він мав руку коротку, пальці цурпалками, рукостискання міцне: «Джером Ваєрмен. Зазвичай відгукуюся просто на Ваєрмена».

Я подивився на призначений для мене пляжний стілець. Він був з високою спинкою і низьким плетеним підзадником, не гірше за глибоке сидіння «порше».