— Щось не так, мучачо? — спитав Ваєрмен, настовбурчивши брову. Він мав, що настовбурчувати, брови в нього були пухнасті й напівсиві.
— Все нормально, аби лиш ти не сміявся, коли я почну вибиратися з цього стільця, — відповів я.
Він посміхнувся: «Золотко, живи, як звик. Чак Беррі, 1969».
Я завмер біля поки що порожнього сідала, проказав коротку молитву і гепнувся. Як завше, скособочившись на лівий бік, щоб пощадити хворе стегно. Вийшло не надто елегантно, але мені вдалося вхопитися за поруччя, я відштовхнувся здоровою ногою і стілець тільки здригнувся. Ще місяць тому я б напевне схибив, але тепер став дужим. Уявляю, як аплодувала б мені Кеті Грін.
— Гарна робота, Едгаре, — похвалив мене він. — Чи ти Едді?
— Вибирай варіант собі до смаку, я відгукуюсь на обидва. А що в тебе в тім глечику?
— Холодний зелений чай. Чудово освіжає. Покуштуєш?
— Залюбки.
Він націдив мені, долив собі, відтак підняв свій бокал. Чай був лиш ледь зеленкуватим. Зеленішими були його очі в оточенні тонкого мережива зморшок. Волосся мав доволі довге, чорне, на скронях позначене сивиною. З поривом вітру йому оголилася права скроня і я помітив там трохи менший за монету шрам. Сьогодні він був у купальних шортах і я побачив, що ноги має такі ж коричневі, як і руки. При всьому його спортивному вигляді він здавався втомленим.
— Вип’ємо за тебе, мучачо. Ти заробив.
— Гаразд, — погодився я. — За мене.
Ми дзенькнулись бокалами й випили. Я колись куштував зелений чай і він мені подобався, але цей був просто божественним — просто холодний шовк з легким солодким присмаком.
— Ти вловив смак меду? — спитав він і відповів посмішкою на мій кивок. — Не кожен його відчуває. На цей глек я кладу тільки одну ложку. Мед оприявнює природну солодкість чаю. Я навчився цьому, коли матросив на бродячому ватажному судні в Китайському морі. — Він скоса поглянув на мене крізь піднятий бокал. — Під тропічними небесами нам доводилося відбиватися від піратів, ми злягалися з екзотичними смуглянками.
— Щось мені здається, ви мене піддурюєте, містере Ваєрмене.
Він розреготався.
— Насправді я прочитав про додавання меду в одній з кухонних книжок міс Істлейк.
— Це та леді, з якою ви сюди виїздите вранці? Та, що в кріслі-візку?
— Вона.
Не добираючи слів — мені перед очима так і стояли оті її величезні сині кеди, що вона ними впиралася в хромовану приступку візка, — я бевкнув:
— Наречена Хрещеного Батька.
Ваєрмен роззявив рота, його зелені очі розкрилися так широко, що я мало не почав вибачатися fauxpas. Ось тоді-то він і почав реготати по-справжньому. Це був не сміх, а те дике ревіння, яке трапляється в тих рідких випадках, коли щось невловиме прослизає крізь усі захисні бар’єри, поціляючи в самісіньке серце почуття гумору. Він затрясся всім тілом, а коли помітив, що я не второпаю, чим його так зачепило, зареготав ще дужче, аж почало гойдатися його чималеньке черево. Намагаючись поставити на столик бокал, він промазав. Той гирею впав і застряг вертикально, мов недопалок у високій урні з піском, що їх колись ставили біля ліфтів у вестибюлях готелів. Це тільки додало йому сміху, він показав пальцем на бокал.
— У мене б не вийшло так точно, аби я цілився, — промимрив він, і тут його знову прорвало, регіт накочувався хвилями, він трясся на стільці, тримаючись одною рукою за черево, іншою за груди. Раптом мені згадалися рядки з читаного у школі вірша: «Люди не фальшують конвульсій, не імітують судоми».
Я й сам посміхався і гиготів, бо веселість такої напруги заразна, навіть коли не розумієш сенсу жарту. А падіння Ваєрменового бокала, з якого не вилилося жодної краплі... так, це було забавно. Ніби гег з якогось мультику про Марафонця. Але ж не міг тільки сам цей бокал стати джерелом веселощів Ваєрмена.
— Я щось не второпаю, вибач, але мені...
— Та це ж саме воно, те, що й є насправді! — схлипнув Ваєрмен, аж заходячись реготом. — Вона і є кимось на кшталт того, що ти сказав, у тім-то й сенс! Тільки, звісно, вона дочка, дочка Хрещеного Батька-а-а...
Він безупинно хилитався збоку вбік та вперед-назад — ніякої імітації, найсправжнісінькі корчі — отут-то врешті його стілець з лунким хрускотом і здох, спершу подарувавши обличчю Ваєрмена вираз щирого здивування, а слідом і скинувши його самого на пісок. Падаючи, він зачепив рукою стояк парасольки й перекинув стіл. Порив вітру підхопив парасольку і, напнута, мов вітрило, вона потяглася за вітром вздовж пляжу. Я зайшовся реготом не від здивованого виразу у вибалушених очах Ваєрмена, коли його намагався хапнути своїми смугастими щелепами розвалений стілець, і не від того, як він барилом покотився на пісок. Ба навіть не від пригод столу, котрий втікав, зваблений парасолькою. Найсмішнішим видався мені бокал, що так і залишився непорушно стирчати в нього під боком — між лівою рукою і тулубом.
Мені знову згадалися мультики про Марафонця — крижаний чай корпорації «Акме». Біп-біп! Авжеж, заразом пригадався й кран, котрий через поламаний біпер, що не вмів робити біп-біп, наробив мені лиха, і тут же я побачив себе Вайлі Койотом в кабіні мого розчавленого пікапа, очі вирячені від здивування, обтріпані вуха стирчать у різні боки, а з їх кінчиків куриться дим.
Отут вже й мені настав гаплик. Я почав реготати так затято, що аж покотився кубаря зі свого стільця, гепнувшись на пісок поряд з Ваєрменом... проте також не поворухнув бокал, котрий так і стирчав абсолютно вертикально, мов недопалок у піщаній урні. В мене вже не було сили реготати, але я реготав. Сльози бігли мені по щоках і світ почав танути в очах від дефіциту кисню в мозку.