Острів Дума - Страница 37

Мене взяли дрижаки. Я піднявся зі стільця, аж підхопився. Раптом мені схотілося опинитися деінде, аби лиш не в Малій Ружі, не у Великій Ружі, не на острові Дума, десь поза моїм ідіотським безцільним кульгавим нікому не потрібним буттям. Скільки брехні я напатякав? Хіба я художник? Нісенітниця. Хай собі Камен кричить своїми патентованими великими літерами НЕ ПРИПИНЯЙ МАЛЮВАТИ, бо він нібито ВРАЖЕНИЙ, але ж то його фах — запевняти жертв жахливих аварій у тім, що їхнє існування — не бліда імітація, а справжнє життя. Якщо йдеться про нагнітання позитивних емоцій, тут Камен і Королева Реабілітації Кеті Грін працюють як паротяги. В цій справі вони ОХУЇТЕЛЬНІ ФАХІВЦІ, і більшість вдячних пацієнтів аж ридають на їхню адресу НЕ ПРИПИНЯЙТЕ СВОЮ СПРАВУ. Я переконую себе, що став медіумом? Маю фантомну руку, здатну прозрівати невидиме? Це навіть не нісенітниця, це жалюгідне глупство.

У Нокомисі працює супермаркет «7-11». Я вирішив випробувати свої водійські здібності, поїхати й купити собі пару шестизарядних упаковок пива й нажлуктитись. Завтра, на фоні похмілля, мої справи виглядатимуть краще. Гірше їм просто не до снаги виглядати. Я сягнув по костур і моя нога — моя ліва, бігме моя єдина ціла нога — зачепилася об стілець. Я зашпортався. Слабенька ще права нога не могла мене утримати, і я гепнувся долілиць, виставивши вперед праву руку, щоб пом’якшити падіння.

Авжеж, це був лише інстинктивний рух.., але він виявився дієвим. Рука мене вберегла. Я не міг цього бачити, бо падав з міцно заплющеними очима, як воно зазвичай бува, коли летиш сторч головою. Але якби якимсь чином я собі не пом’якшив падіння, я серйозно б забився, незважаючи на килим. Міг би щось вивихнути, чи навіть геть звернути собі в’язи.

Я трохи полежав, упевнився, що ще живий, відтак піднявся навколішки, стегно мені дико боліло, й підніс тремтячу праву руку до очей. Руки не було. Я поставив перекинутий стілець, сперся на нього лівою рукою... і, різко смикнувшись вперед, вкусив себе за праву руку.

Я відчув, як мої зуби вп’ялися в неї трохи нижче ліктя. Я відчув біль.

Я відчув більше того. Я відчув губами плоть моєї руки. Я відсахнувся, мені перехопило подих: «Господи Ісусе! Що це? Що зі мною відбувається?»

Я вже готовий був до того, що зараз рука матеріалізується з нічого. Вона не проявилася, але була там присутня, це я знав напевно. Я потягнувся нею понад стільцем по пензля. Я відчув його під пальцями, але він не поворухнувся. Майнула думка — так ось воно, як почуваються привиди.

Я видряпався на стілець. Стегно мені нило, проте біль уже спливав геть. Лівою рукою я вхопив помитий перед тим пензель і встромив собі за ліве вухо. Помив ще один і поклав у жолоб на мольберті. Помив третій і поклав туди ж. Четвертий не став мити тільки тому, що вирішив не марнувати часу. Мене знову охопила та лихоманка, той самий голод. Так само раптово, як мої напади люті. Аби десь у будинку щось зайнялося і на нижньому поверсі заревла сирена протипожежних детекторів, я не звернув би на це уваги. Тож я зірвав целофан з новесенького пензля, вмочив його у чорну фарбу й почав малювати.

Як було і з «Кінцем гри», я майже не пам’ятаю, як створював картину «Друзі з сюрпризами». Знаю лише, що вона з’явилася в результаті потужного вибуху, і заходи сонця не мають жодного стосунку до неї. Домінувала в ній синьо-чорна гама, гематомні кольори, а коли я закінчив роботу, мені судомило ліву руку. Пальці і вся долоня до зап’ястя були вимазані фарбою.

Завершене полотно трохи нагадувало обкладинки «крутих» романів, котрі я пам’ятав ще з дитинства, на них завжди якась розпусного вигляду дама заманювала читача до пекла. Тільки на тих обкладинках дама була білявкою років двадцятидвох. На моїй картині в неї було темне волосся і виглядала вона за сорок. Ця дама була моєю колишньою дружиною.

Вона сиділа на прим’ятому ліжку, майже гола, тільки в голубих трусиках. Бретелька того ж кольору ліфчика простягнулася поперек її ноги. Голову вона тримала ледь нахиленою, але риси її обличчя були впізнаваними. Я вхопив її безпомилково — зобразив кількома брутальними чорними мазками, схожими на ті, якими рисують китайські ідеограми. На одній з її цицьок виднілася єдина яскрава пляма на цій картині: витатуювана троянда. Мені було цікаво, коли вона це собі зробила, і навіщо. Для мене Пам з наколкою виглядала так само незвично, як аби я її побачив на заляпаному грязюкою кросовому мотоциклі на вулиці в Мішн-Хілл, проте я не мав жодного сумніву, що це татуювання існує в реальності. Це був просто факт, як майка з номером Торії Гантера на Карсону Джонсі.

На картині були зображені також двоє чоловіків, обидва голі. Один стояв біля вікна, напівобернувшись. Типове тіло білого американця середнього класу близько п’ятдесяти, такого, думав я, часто зустрінеш у роздягальні «Голдз Джим», трохи жирку на пузі, маленьке пласке гузно без сідниць, невеликі чоловічі цицьки. В нього було розумне, пещене обличчя. Зараз воно мало меланхолійний вираз на кшталт: вона-майже-пішла. Вираз: ніщо-цьому-не-зарадить. Це був Макс з Палм Дезерту. Я не мав щодо цього жодного сумніву. Той Макс, що втратив свого батька минулого року, Макс, котрий розпочав з того, що запропонував Пам каву, а потім і десерт. Вона прийняла каву і його десерт, проте на цьому прийом пропозицій закінчився. Про це говорило його обличчя, навіть не цілком прописане воно було красномовнішим за його голу сраку.

Другий чоловік стояв, схрестивши ноги, у дверях, ця поза, коли стегна щільно стиснуті, вигідно демонструвала його настовбурчене, крупнокаліберне достоїнство. Він був років на десять старшим за чоловіка біля вікна і в кращій фізичній формі. Без черевця. З талією. М’язи на стегнах довгі. Руки він склав собі на грудях і дивився на Пам з легкою посмішкою. Я добре знав цю посмішку, бо цілих тридцять п’ять років Том Райлі був моїм бухгалтером. І другом. Аби в моїй сім’ї не було споконвіку заведено запрошувати батька на роль весільного боярина, я запросив би в свідки Тома.