Острів Дума - Страница 36

14:49

25 січня

Едгар: Пам надіслала мені копію твого останнього мейлу і твої картинки. Перше й головне, що мушу скапати — я ВРАЖЕНИЙ швидкістю твого зростання як художника. Я так і бачу, як ти насуплено, чисто я своєму сором’язливому стилі, дистанціюєшся від цього слова, але іншого терміну просто нема. НЕ ПРИПИНЯЙ МАЛЮВАТИ. Щодо її занепокоення: я не вбачаю в цім нічого надзвичайного. Хоча зробити магніто-резонансну томографію було б непогано. Ти маєш там лікаря? Друже, продовжуй фізіотерапію — це припис.

Камен

...

Ефрі19 до КаменДок

15:38

25 січня

Камен: Приємно отримати від вас звістку. Якщо хочете називати мене художником (чи навіть «живописцем»), не маю заперечень. Тут у Флориді в мене нема зараз виходу на жодного костоправа. Ви можете порекомендувати мені когось, чи мені краще звернутися до Тода Джеймісона, того лікаря, що останнім колупався в моєму мозку?

Едгар

Я гадав, він мені когось порекомендує, і я навіть можу записатися на візит, але кілька неправильно вжитих слів, взагалі лексичні помилки на той час вже не здавалися мені аж надто важливими. Важливою була ходьба, важливим також стало дійти до смугастого пляжного стільця, що був поставлений для мене, проте головними заняттями наприкінці січня були пошуки в Інтернеті й малювання картин. Допіру попереднього вечора я створив «Захід сонця з мушлею №16».

Двадцять сьомого січня, не дійшовши либонь якихось пари сотень ярдів до омріяного смугастого стільця, я повернувся до Великої Ружі і знайшов там доставлений поштою пакет. А в ньому дві робочі рукавички, на тильному боці одної вицвілою червоною фарбою було написано РУКИ, на іншій, так само трафаретом, ГЕТЬ. Рукавички були сильно виношені від багаторічної роботи в саду, але чисті — вона їх випрала, я так і думав. Насправді я на це і сподівався. Мене цікавила не колишня Пам, не та, що одягала їх в ті роки, коли ми перебували у шлюбі, і навіть не та, що щось робила в них у нашому садочку в Мендота Гайтс, поки я минулої осені перебував на озері Фален. Ту Пам я знав достоту. Але... «Я розповім тобі ще дещо, — сказала мені моя Отака-то-Дівчинка, не усвідомлюючи, якою схожою на свою матір вона стає, проказуючи ці слова. — Вона страшенно часто зустрічається з певним сусідом».

Оця-то Пам мене й цікавила — та, що страшенно часто зустрічається з певним сусідом. Сусіда звали Макс. Оцієі-то Пам руки й випрали ці рукавички, оця вона вкладала їх до стандартного білого пакету поштової служби США.

Оця-то Пам і була метою мого експерименту... чи то я сам себе в цім запевняв, проте ми дуримо себе так часто, що могли б цим заробляти собі на життя. Так каже Ваєрмен, і він часто має рацію. Либонь, занадто часто. Навіть тепер.

— 6 —

Я не чекав допоки сяде сонце, не вистачало ще дурити себе, ніби мене цікавить якість картини. Мене цікавила якість інформації. Я приніс неприродно чисті (моя дружина, напевне, добряче їх вимочила у відбілювачі) садові рукавички до Малої Ружі й сів перед мольбертом. На ньому чекав на мене свіжий підрамник. Ліворуч стояли два столи. Один для знятих цифровою камерою фотографій та різних випадкових знахідок. Під інший було підстелено шматок зеленого брезенту. На цьому столі стояло десятків зо два слоїків з фарбами, пара банок зі скипидаром і кілька пляшок води «Пагорби Зефіру», якою я промивав пензлі. Моя затишна, захаращена найнеобхіднішим робітня.

Я поклав рукавички собі на коліна, заплющив очі й уявив, що торкаюся їх правою рукою. Ніякої реакції. Ні болю, ні свербіння, ні відчуття доторку фантомними пальцями до грубої витертої тканини. Я сидів, воліючи появи відчуття, — хай хоч якогось — але не з’являлося нічого. З таким же успіхом я міг вимагати від свого тіла похезати, коли йому того не хотілося. Так проминули довгі п’ять хвилин, нарешті я розплющив очі і подивився вниз на рукавички: РУКИ... ГЕТЬ.

Непотріб. Сраний непотріб.

«Не бісися, оговтайся, — наказував я собі. А відтак подумав: — Надто пізно. Мене все бісить. І ці рукавички, і та жінка, яка їх вдягала. І намагання оговтатись?»

— Пізно, все пізно, — вирішив я, поглянувши на свою куксу. — Ніколи мені більше не заготовитися.

Неправильне слово. Завжди неправильне слово, і з цим, блядь, мені жити довічно. Я ледь не поскидав к-бісу зі столів всі мої ідіотські іграшки додолу.

— Оговтатись, — промовив я навмисне тихо, навмисне повільно. — Мені ніколи знову не оговтатись. Я безрукий покидьок.

Звучало не смішно (як недоладна заготовка), однак лють почала розсіюватися. Промовляння вголос правильного слова допомагало. Як завжди.

Я покинув намагання зосередитися думками на обрубку своєї руки, і замість того втупився очима в рукавички моєї жінки. А дійсно ж, РУКИ ГЕТЬ.

Зітхнувши — можливо з полегшенням, зараз не пригадати, але здається, так, — я поклав їх на стіл до моїх знахідок, узяв пензля з банки зі скипидаром, витер його ганчіркою, сполоснув водою і подивився на чисте полотно. А чи збирався я взагалі малювати рукавички? Та навіщо вони мені всралися! Навіщо?

Раптом сама думка про те, що я вмію щось малювати, видалась мені дикою. Куди як реалістичнішою здалася мені думка, що я ні чорта не вмію. Якщо я вмочу оцей пензель у чорну фарбу, а потім торкнуся ним оцього незайманого білого простору, напевне найкраще, що я зможу намалювати — це ряд контурних постатей: десять індіанців пішли пообідати, одне потонуло, залишилося дев’ять. Дев’ять індіанців гуляли допізна...