Острів Дума - Страница 119

119

Втім, я ледь примічав усі ці події краєчком ока, в той час як сонячний квітень накочувався спекою. Але якщо почати розводитися про спеку... ну та годі.

Після публікації інтерв’ю з Мері Айр я перетворився на місцеву знаменитість. А чом би й ні? Для Сарасоти художник — гарна новина. Художник, котрий колись будував банки, а потім показав Мамоні спину — ще краща цяця. Ну, а вже однорукий, осяйно талановитий художник — це взагалі абсолютно всраться-не-підняться яке золоте цабе. Джимі з Даріо склали графік цілої серії наступних інтерв’ю, у тім числі одне для 6-го каналу. З їхньої студії в Сарасоті я виповз з двома подарунками — гострим головним болем і наліпкою для бамперу 6 КАНАЛ ЗНАЄ ВСЕ ПРО ПОГОДУ НА СОНЯЧНОМУ УЗБЕРЕЖЖІ, котру потім приліпив до колоди поряд з трафаретним написом ЗЛІ СОБАКИ. І не питайте мене, чому я так зробив.

Також я взявся за підготовку зустрічі й розміщення моїх майбутніх гостей. На той час Ваєрмен був заклопотаний проблемою — як змусити Елізабет проковтнути щось, окрім цигаркового диму. Я ж мало не щодня обговорював з Пам списки гостей, які прилетять з Міннесоти, і маршрутні графіки всіх тих, котрі прибудуть з інших кінців країни. Двічі телефонувала Ілса. Мені здалося, вона вдає з себе веселу, проте я міг і помилятися. Мої спроби з’ясувати, як розвивається її любовна історія, було чемно, але жорстко блоковано. Дзвонила Мелінда — спитати, якого розміру капелюха я ношу, і про все таке інше. На моє запитання — навіщо їй це, вона не відповіла. За чверть години після нашої розмови я второпав: вони з її французьким аті дійсно вирішили подарувати мені той ідіотичний берет. Мене прорвало сміхом.

З Тампи до Сарасоти приїхав репортер агенції Ей-Пі, він хотів приїхати просто на Думу, але мені не сподобалася ідея, що якийсь репортер буде вештатися біля Великої Ружі, дослухаючись шепоту моїх, якими я їх вже звик вважати, мушель. Натомість він інтерв’ював мене у «Ското», а його фотограф тим часом зняв три мої ретельно відібрані картини: «Троянди ростуть з мушель», «Захід з софорою» і «Думський шлях». Моя фотографія — в бейсбольному картузі задом-наперед, з одного рукава майки з написом «Рибальський клуб острова Кейзі» стирчить кінчик кукси — пішла гуляти по загальнонаціональній пресі. Після цього в мене не вмовкав телефон. Подзвонив Ейнджел Слоботнік і балакав двадцять хвилин. У якийсь момент він промовив, що завжди знав про мій прихований талант. «Що-що?» — перепитав я. «Та то в мене маячня», — відповів він, і ми сміялися з ним, немов маніяки. Подзвонила Кеті Грін; у результаті я взнав усе про її нового бойфренда (не надто гарного) і про її нову програму самовдосконалення (пречудову). Я розповів їй, як доктор Камен з’явився в мене на лекції і тим врятував мене від катастрофи. Під кінець нашої розмови вона вже плакала, повторюючи, що ніколи більше не матиме такого терплячого, просто нереального пацієнта. Відтак зізналася, що коли вперше мене побачила, хотіла наказати мені зробити п’ятдесят присідань. Отут вона нагадала мені колишню Кеті. На довершення цього Тод Джеймісон, лікар, котрий, напевне, врятував мене від перспективи довічного перебування в стані людиноподібної брукви, надіслав мені пляшку шампанського і при ній карточку: «Чекаю нетерпляче на зустріч з вашими картинами».

Якби Ваєрмен побився зі мною об заклад на те, що я занудьгую в очікуванні вернісажу й знову візьмуся за пензлі, він би програв. Якщо я не займався підготовкою до події, то радше гуляв, читав або спав. Якось я сказав йому про це, коли ми опівдні сиділи разом — рідкісний випадок — у кінці хідника від Ель Паласіо й пили зелений чай під смугастою парасолькою. До відкриття виставки залишалося менше тижня.

— Я радий, — просто сказав він на це. — Тобі потрібен відпочинок.

— А сам ти як, Ваєрмене? Як твої справи?

— Не дуже, але я виживу, Глорія Гейнор, 1978 рік. Головна проблема — печаль. — Тут він зітхнув. — Схоже на те, що Елізабет в мене більше не буде. Я дурив себе, сподіваючись, що вона повернеться, але... я її втратив. Хоч це не зовсім схоже на втрату Хулії й Есмеральди, але все одно важко.

— Мені так жаль, — промовив я, беручи його за руку. — Тебе жаль іжаль її.

— Дякую, — він глянув на хвилі. — Іноді мені здається, що вона взагалі ніколи не помре.

— Гадаєш?

— Так. Гадаю, натомість Морж з Теслею прийдуть по неї. І просто поведуть її десь за собою, як були повели тих бідних Устриць. Поведуть уздовж берега. Ти пам’ятаєш, що сказав Морж?

Я похитав головою.

— Мені ненависна сама думка про те, що цього разу вона згасла назавжди, що найкраща її частка пішла берегом світ за очі за Моржем і Теслею і не залишилось від неї нічого, окрім цього куска сала, що не забуло поки що як дихати.

Я промовчав. Він укотре витер собі очі рукою і глибоко, з сиплим булькотом втягнув повітря. Відтак промовив:

— Я дещо знайшов про Джона Істлейка, і про те, як потонули його доньки, і що було потім — пам’ятаєш, ти мене колись про це просив?

Я пам’ятав, але, здавалося, це було так давно, і зараз це не мало ніякого сенсу. Тепер, я певен, щось тоді воліло, аби мені тоді так здавалося.

— Я пошарив в Інтернеті і нарив доволі інформації зі старих місцевих газет і дещо зі спогадів, доступних для завантаження. Серед мемуарів є один твір — тільки не всерися, мучачо, — він називається «Подорожі водою і бджолиний віск. Дівоцтво в Нокомисі», авторка якась Стефані Вейдер Грейвел-Міллер.

— На слух, ніби чиясь нарко-ностальгійна галюцинація.

— Так воно й є. Вона розводиться про «щасливих темношкірих, котрі збирають помаранчі, співаючи простих пісень подяки своїми медоточивими голосами».

119