Острів Дума - Страница 118

К оглавлению

118

Ваєрмен промовив:

— Згадав, іще вона сказала мені, що стіл тече.

— І стіл тік?

Після короткої паузи, не вельми весело він проказав:

— Ти вирішив трішечки пожартувати з Ваєрмена, мі аміго?

— Ні, мене це дійсно цікавить. Якими саме словами вона це сказала?

— Так і сказала: «Стіл тече». Але, як тобі відомо, її порцеляна міститься на сухому дерев’яному столі, а не на якомусь водяному ложі.

— Заспокойся. Не втрачай характерної для тебе доброзичливості.

— Я намагаюся, але мушу сказати, що ти сам заводиш на манівці нашу розмову, Едстере.

— Не називай мене Едстером, це звучить, мов назва якогось старовинного «форда». Тож ти приніс їй суп, а вона... що? Знову відключилася?

— Ну, десь так. Вона розбила пару фігурок об підлогу — конячку і вершницю, — зітхнув він.

— А «стіл тече» вона сказала до чи після того, як ти їй приніс поїсти?

— До, чи після, яка різниця?

— Сам поки не знаю, — відповів я. — А все таки?

— Гадаю, таки до того. Так, перед тим. Бо після вона вже не виявляла ніякої цікавості ні до чого, навіть забула вкотре наказати мені викинути ту коробку у ставок. Я приніс їй суп у її улюбленій мисочці, але вона її так попхнула, що обляпала собі бідну стару руку. І, здається, навіть не відчула того. Едгаре, навіщо ти ставиш мені такі питання? Що тобі відомо?

Він нервувався, притиснувши до вуха мобільний телефон. Я бачив його ніби просто в очі.

— Нічого. Заради Бога, я лише намацую щось у темряві.

— Невже? І якою ж рукою ти це робиш?

Я на мить закляк, але ми надто далеко вже зайшли, надто багато розповіли один одному, щоб принижуватися до брехні, навіть якщо правда здаватиметься нісенітницею.

— Правою.

— Добре, — сказав він. — Добре, Едгаре. Я хотів лише підтвердження, що довкола нас щось відбувається. А щось таки відбувається.

— Ймовірно, щось відбувається. А як вона зараз почувається?

— Зараз вона спить. А я тебе відволікаю. Ти ж працюєш.

— Ні, — відповів я, відкинувши пензля подалі. — Гадаю, картина вже готова, і япочуваюся геть готовим. Відтепер і до виставки буду тільки гуляти та спати.

— Шляхетні устремління, хоча не віриться мені, що вони здійсненні. Такий трудоголик, як ти, на це неспроможний.

— Гадаю, ти помиляєшся.

— О’кей, помиляюся. Не вперше. Ти завтра завітаєш до нас з візитом? Хотілося б, щоб ти побачив її просвітленою, можливо їй завтра знову розвидниться.

— Безперечно. Може, навіть перекинемося трохи в теніс.

— Чудово, домовилися.

— Зачекай, Ваєрмене, ще одне запитання. Елізабет коли-небудь малювала?

Він засміявся.

— Хтозна? Я якось сам її про це запитав, але вона відповіла, що неспроможна надряпати навіть найпростішого рисунку. Сказала, що її інтерес до мистецтва не дуже відрізняється від інтересу багатих випускників коледжу до футболу або баскетболу. Ще й пожартувала, сказавши...

— Якщо не можеш бути спортсменом, підтримуй спортсменів, — підхопив я.

— Точно. Звідки ти знаєш?

— Це стара історія, — відповів я. — До завтра.

Повісивши слухавку, я залишився стояти, спостерігаючи довгі світлові пасма палаючого над Затокою надвечірнього багаття, й не відчував ніякого бажання його малювати. Тими самими словами вона відповідала Джинові Гедлоку. Я не мав сумнівів, що якби порозпитував ще когось, не раз і не два почув би той самий старий анекдот: «Вона сказала, що неспроможна надряпати навіть найпростішого рисунку, вона сказала, якщо не можеш бути спортсменом, підтримуй спортсменів». Але чому? Тому що чесна жінка може інколи погрішити проти правди, але гарна обманщиця ніколи не видозмінює брехливу історію.

Я не спитав його про червоний пікніковий кошик, але запевнив себе, що це не має значення, якщо кошик десь на горищі в Ель Паласіо, він залишатиметься там і завтра, і післязавтра. Я переконав себе, що маю ще доволі часу. Звісно, ми завжди себе в цьому запевняємо, хіба не так? Ми не можемо собі уявити, що час збігає, а Господь карає нас через те, що ми не в змозі собі уявити.

Я подивився на «Дівчину і Корабель №8» зі зростаючим почуттям якоїсь відрази і накрив картину простирадлом. Так я ніколи й не намалював на бушприті червоного кошика, ніколи більше не торкнувся пензлем цієї картини — останнього навісного виплодку у родоводі, започаткованім першим рисунком, котрий я намалював у Великій Ружі, який називався «Хелло». Картина «№8», либонь, була найкращою з усіх, що я встиг зробити, але якимсь дивним чином я про неї майже забув. Забув аж до виставки. Після того я вже ніколи не зміг би про неї забути.

— 6 —

Пікніковий кошик.

Цей бісів пікніковий кошик, повний її малюнків.

Він до сих пір мені ввижається.

Навіть тепер, хоча минуло вже чотири роки, я не перестаю грати в гру «а що, якби», загадуючи, що б могло змінитися, якби я тоді покинув усі справи й кинувся на його пошуки. Його було знайдено, це зробив Джек Канторі, але надто пізно.

А може — напевне тут неможливо вгадати — не змінилося б нічого, бо потужна сила діяла тоді на Думі, вона ж керувала й Едгаром Фрімантлом. Чи справедливим буде твердження, що це вона мене туди привела? Ні. Не вона? Ні, цього теж не можна стверджувати. Коли березень став квітнем, її потужність почала зростати і сягати вона потайки почала набагато далі.

Той кошик.

Той чортів кошик Елізабет.

Він був червоним.

— 7 —

Ваєрменові сподівання на те, що в голові Елізабет розвидниться, ставали дедалі примарнішими. Сидячи довбнею у своєму візку, вона мурмотіла щось нерозбірливе, лише іноді скрикувала, надтріснутим голосом старого папуги вимагаючи цигарку. Він найняв собі на допомогу Анну-Марію Вістлер з Приватної патронажної служби і та почала приїздити чотири рази на тиждень. Хай допомога й полегшила йому роботу, але втішити його печалі вона ніяк не могла.

118