Острів Дума - Страница 120

120

— Гадаю, це відбувалося ще до появи Джей-Зі.

— Твоя правда. Більше того, я розмовляв з Крисом Шенінгтоном, він з острова Кейзі, ти майже напевне його бачив. Колоритний старий дивак у великому солом’яному капелюсі на голові, він ще вештається повсюди з сучкуватим вересовим ціпком, заввишки майже як він сам. Його батько, Еліс Шенінгтон служив садівником у Джона Істлейка. Крис стверджує, що саме його батько Еліс відвіз двох дівчат — Ганну й Марію, старших сестер Елізабет, у Брейденську школу днів через десять після того, як пропали малі. Він сказав: «Дицятка булі в такоу розпуці через ті малі-бось».

Ваєрменова імітація південного акценту того старигана прозвучала чудернацьки переконливо, і я, не знаю сам чому, знову згадав про Моржа і Теслю, котрі йшли вздовж берега з малими Устрицями. Єдиний шматок вірша, який я ясно пам’ятав, це те місце, де Тесля каже Устрицям, що прогулянка виявилася приємною, але Устриці, звісно, не можуть йому відповісти, бо їх вже з’їдено — всіх до одної.

— Хочеш зараз почути? — спитав Ваєрмен.

— У тебе є зараз час, щоб мені розповідати?

— Авжеж. Анна-Марія на посту до сьомої, хоча ми фактично підміняємо одне одного майже щодня. Давай підемо в дім? Там я маю теку. В ній не так щоб дуже багато інформації, але є одне фото, на яке варто поглянути. Крис Шенінгтон знайшов його в коробці з речами його батька. Я сходив з ним до публічної бібліотеки острова Кейзі і зробив копію знімка... Це фото Гнізда Чаплі.

— Ти маєш на увазі, яким воно було в ті дні?

Ми рушили вгору по хіднику, але Ваєрмен раптом став.

— Ні, аміго, ти мене не зрозумів. Я кажу про старе Гніздо Чаплі. Ель Паласіо — це нове Гніздо, цей дім було побудовано майже через двадцять п’ять років після того, як потонули дівчатка. На той час десять чи двадцять мільйонів Джона Істлейка вже виросли до сто п’ятдесяти мільйонів, чи й більше: «Війна гарний бізнес — інвестуйте своїх синів».

— Гасло руху протесту, 1969 рік, — відреагував я. — Його часто можна було бачити й чути в тандемі зі слоганом «Жінці потрібен чоловік, як рибі велосипед».

— Точно, аміго, — сказав Ваєрмен, махнувши рукою в бік буйних джунглів, що зеленіли південніше. — Перше Гніздо Чаплі містилося там у ті часи, коли світ був молодшим, а дівчатка наспівували «тра-ля-ля».

Я згадав Мері Айр, не ту, що була ледь під мухою, а вже геть п’яну, та як вона мені тоді сказала: «І тільки один дім. На невисокому пагорбі ближче до південного кінця острова, схожий на ті, якими милуються туристи десь у Мобілі чи Чарльстоні».

— Що трапилося з ним? — спитав я.

— Наскільки мені відомо, нічого, окрім забуття й запустіння, — відповів він. — Покинувши шукати тіла своїх близнючок, Джон Істлейк також полишив Думу. Він заплатив усім, хто йому допомагав, спакував манаття, посадовив у «роллс-ройс» — а він дійсно мав «роллса» — своїх трьох живих дочок і поїхав звідси геть. Сюжет для ненаписаного роману Скота Фіцджеральда, каже Крис Шенінгтон. А ще він мені сказав, що Істлейк так ніколи й не міг заспокоїтися і Елізабет кінець-кінцем знову привезла його сюди.

— Як ти вважаєш, цей Шенінгтон розповідає про фактичні події, чи просто повторює історію, до якої сам звик?

— Quien sabe? — знизав плечима Ваєрмен, він знову пригальмував і вказав рукою на південний кінець острова. — Там колись не було ніяких заростів. Старий дім було видно з узбережжя Флориди, і навпаки. І наскільки мені відомо, аміго, дім там стоїть і тепер. Принаймні те, що від нього лишилося. Стоїть і гниє.

Вже взявшись рукою за клямку кухонних дверей, він обернувся до мене і сказав без ніякої посмішки.

— Оце варто було б намалювати, ге? Сухопутний корабель-привид.

— Можливо, — відповів я. — Можливо, колись.

— 8 —

Він провів мене до бібліотеки, де в кутку стояв лицарський обладунок, а на стіні висіла музейна зброя. Там, на сусідньому з телефонним столику я побачив теку з написом ДЖОН ІСТЛЕЙК\ГНІЗДО ЧАПЛІ — 1. Розкривши теку, він дістав звідти фотографію будинку, який на позір був безперечно подібним до того, де ми зараз перебували — так би мовити, наочна схожість двоюрідних братів. Поза тим — незважаючи на однаковий, як мені здалося, план фундаменту і той самий ґатунок яскраво-помаранчевої іспанської черепиці покрівлі — ця схожість тільки підкреслювала очевидну різницю між двома садибами.

Новіший, Паласіо, відгородився від світу високою стіною з єдиною брамою — в суцільній огорожі не було навіть робочої хвіртки. Його вишуканого внутрішнього подвір’я не міг споглядати ніхто, окрім Ваєрмена, Анни-Марії, дівчини, що доглядала за басейном, та садівника, котрий з’являвся двічі на тиждень; садиба була прихована від стороннього зору, як вкутане у безформні ризи тіло красуні.

Перше Гніздо Чаплі було зовсім інакшим на вигляд. Його прикрашали півдюжини колон і широка, гостинна веранда — точнісінько маєток з Порцелянового міста Елізабет. Галявину, площею не менш як два акри, рішуче перетинала широка під’їзна алея, прямо під дім. Але не гравійна, як розповідала мені Мері Айр, а вкрита дробленими рожевими мушлями. Оригінальний будинок був відкритий цілому світу. Його наступник — Ель Паласіо — посилав світ під три чорти. Ілса одразу це помітила, та й я також, хоча того дня ми дивилися на дім з дороги. З того часу моя точка зору змінилася, і причина була поважною: я звик бачити дім з берега. Наближатися до нього з незахищеного боку.

Старе Гніздо Чаплі також було вищим, триповерховим з фасаду й чотирьохповерховим ззаду, значить — якщо дім дійсно стояв на підвищенні, як казала Мері Айр, — з його верхнього поверху відкривався захопливий довколишній вид на Затоку, на континентальне узбережжя, на острови Педро та Кейзі. Не зле. Проте галявина виглядала якоюсь розкошлаченою, недоглянутою, а в порядках декоративних пальм, що, мов гавайські танцівниці, вигиналися обабіч будинку, зяяли проріхи. Придивившись, я помітив, що декілька верхніх вікон забито дошками. Абриси верху теж виглядали дивно незбалансованими. Вистачило секунди, щоб зрозуміти, чому. На східному боці даху стирчав димар. Такий само мусив би стояти й на західному, але там його не було.

120