Острів Дума - Страница 117

117

— Вам допомогти шукати, бос?

— Та ні. Насолоджуйся собі фігурою красуні, що лежить попереду. Я й сам дістану.

Я витяг купон на безкоштовний гамбургер з їдальні «Чекерз» NASCAR — Ти мусиш їсти!— закликав напис на купоні. Його зворотній бік був чистим. Я рисував швидко, бездумно. Ще й пісня не закінчилася, як малюнок був готовий. Під маленькою картинкою я написав п’ять друкованих літер. Малюнок нагадував ті каляки-маляки, що я колись, в іншому своєму житті, дряпав, довго торгуючись по телефону з яким-небудь довбнем. Літери були ПЕРСЕ — назва мого містичного корабля. Тільки я не знав, як її правильно вимовляти. Я міг поставити наголос на другому Е, але тоді слово стало б схожим на Персей, а я не вважав, що це вірна назва.

— Що це? — спитав мене Джек, зиркнувши на малюнок, і сам відповів на своє питання: — Маленький червоний кошик для пікніків. Класно. А що таке Перси?

— Не перси, а персе.

— Повірю вам, на слово.

Шлагбаум на нашому боці пішов угору і Джек переїхав по мосту на острів Дума.

Я дивився на щойно намальований мною маленький червоний пікніковий кошик — хоча формою він більше був схожий на той, що з плетеними з лубу боками, який називається козуб, — і не міг зрозуміти, чому він мені здається таким знайомим? Потім зрозумів, що це не так, не зовсім так. Це фраза була знайомою. «Пошукай пікніковий кошик Няні Мельди», — сказала мені Елізабет того вечора, коли я привіз Ваєрмена додому з Меморіального шпиталю Сарасоти. В останній вечір, коли я бачив її при здоровому глузді, це я лише тепер усвідомив. Він на горищі. Він червоний. І ще: Ти його знайдеш, я певна. І ще: Вони в ньому. От тільки коли я запитав її, про що йдеться, вона не змогла мені відповісти. Вона відключилася.

Він на горищі. Він червоний.

— Звісно, він там, — промовив я. — Все воно там.

— Що, Едгаре?

— Нічого, — відповів я, дивлячись на вкрадену ручку, — просто подумав вголос.

— 5 —

«Дівчина і Корабель №8» — остання картина серії, я був майже впевнений, що так воно й є — либонь, була готова, проте я все ще міркував, розглядаючи її в довгих косих променях світла. Стояв я без сорочки, по радіо «Кістка» гриміла «Стежка мідно-голової змії». На цю картину я поклав більше часу, ніж на інші, розуміючи, що в багатьох аспектах вона є сумою своїх попередниць, і це мене насторожувало. Саме тому після кожного сеансу малювання я накривав її простирадлом. Дивлячись тепер на неї, як мені гадалося, неупередженими очима, я зрозумів, що настороженість, скоріш за все, не те слово. Доречнішим тут здавалося визначення — жахливий переляк. Відчуття від неї було якесь збочене.

Можливо, вона ніколи не могла стати цілком закінченою. Звісно, там ще було місце для маленького червоного пікнікового кошика. Я міг би повісити його на бушприт Персе. А, чорти мене забирай, чом би й ні? Ця проклята картина була просто забита постатями й деталями. Вистачить місця ще для одної.

Я вмочив пензля у фарбу, яку не відрізнити було від крові, і вже був націлився ним на полотно, аж раптом задзеленчав телефон. Я його либонь проігнорував би, якби перебував у звичайному малювальному трансі, але зараз я був тверезий. Кошик для пікніків мав би стати лише мелізмою, яких я вже доволі там понаставлював. Я відклав пензель і взяв слухавку. Телефонував Ваєрмен, я почув, що він чимсь схвильований.

— Едгаре! В неї сьогодні надвечір було прояснення. Це може нічого не означати, я намагаюся приглушити власні надії, але таке вже траплялося раніше. Спершу один ясний інтервал, потім інший, відтак ще один, і ще, а далі вони ніби зливаються разом, і вона знову стає сама собою. На якийсь час принаймні.

— Вона розуміє, хто вона така? Де вона зараз?

— Зараз ні, але після половини шостої вона десь півгодини розуміла що до чого, і хто я тут такий. Слухай, мучачо, вона сама собі підкурила цигарку!

— Про це варто доповісти міністру охорони здоров’я, — пожартував я, тим часом згадавши, що о п’ятій тридцять ми з Джеком якраз стояли перед мостом. У той час я відчув нестерпний потяг малювати.

— А їй хотілося чогось іще, окрім сигарети?

— Вона захотіла поїсти. Але перед цим вона захотіла до Порцелянового міста. Ти уявляєш, Едгаре, вона захотіла побачити своїх ляльок! Ти знаєш, як давно таке траплялося?

Звичайно, я знав. Мені приємно було чути його радість за неї.

— Проте, щойно я її туди завіз, як вона почала знову втрачати почуття реальності. Вона озиралася на всі боки і питала мене, де Персі. Вона повторювала, що їй потрібна Персі, що Персі потрібно запроторити в жерстянку.

Я подивився на свою картину. На мій корабель. Авжеж, він був тепер мій. Мій Персе, чи моя? Я облизнув собі раптом пошерхлі губи. Такими ж сухими вони були, коли я вперше прокинувся після аварії. Коли я якийсь час не міг пригадати, хто я такий. Знаєте, що найдивніше? Пригадування забування. Це як дивитися в дзеркальний коридор.

— Хто така Персі?

— Щоб я так знав. Посилаючи мене до ставка з золотими рибками, щоб я вкинув туди жерстянку, вона завжди наголошує на тому, що в неї треба покласти якусь порцелянову дівчину. Зазвичай пастушку з вищербленим обличчям.

— А ще щось вона говорила?

— Я тобі вже казав, вона просила поїсти. Томатного супу. І персиків. Але вже біля порцеляни вона знову почала впадати в запаморочення.

Цікаво, може запаморочення почалося в неї знову через те, що там не було Персі? Чи Персе? Можливо... проте, якщо в її колекції й був порцеляновий корабель, я його ніколи не бачив. Я подумав, і не вперше, що Персе — дивне слово. Йому неможливо вірити. Воно не перестає змінюватись.

117