Острів Дума - Страница 116

116

— Мені здається, я ще не готовий до протеза.

— Тоді добре. Навіть краще, ніж просто добре. Поважаючи роботу, якою ви займаєтесь, я скажу примовкою: «Що не поламане, того не варто лагодити». Ваші картини... вони просто чудові. Я з нетерпінням чекаю відкриття вашої виставки в «Ското». Ми прийдемо з дружиною, вона просто в захваті.

— Щиро дякую. За все. — Це прозвучало мляво, як мені здалося, але я все ще не навчився давати адекватні відповіді на такі компліменти.

— Те, що ви звичайним чином орендували Лососеву мизу, це печальний і водночас промовистий факт, — сказав Гедлок. — Роками, ви напевне чули про це, Елізабет безкоштовно надавала цей дім художникам. Потім вона захворіла і дозволила внести його до списку іншої своєї нерухомості, яка здається в оренду, щоправда, вона наголосила, що цей дім можна орендувати не менш як на три місяці або довше. Вона не бажала, щоб в ньому влаштовували вечірки якісь «весняні гуляки». Тільки не там, де колись Далі і Джеймс Бама прихиляли свої легендарні голови.

— Я її розумію, це особливе місце.

— Так, хоча мало хто з митців, котрі там зупинялися, створили там щось особливе. І раптом з’являється «звичайнісінький» орендар — видужуючий після аварії будівничий з Міннесоти, і маємо... Ох, як би пораділа цьому факту Елізабет.

— У нас, у будівельному бізнесі, це називається штукатурними роботами, докторе Гедлок.

— Звіть мене Джин, — відгукнувся він. — Але ж люди, що були присутні на вашій лекції, так не вважають. Ви виступали чудово. Як би мені хотілося, щоб там тоді була Елізабет. Як би вона пишалася.

— Може, вона зможе побувати на відкритті виставки.

Джин Гедлок дуже повільно похитав головою,

— Маю великі сумніви. Вона відкараскувалася з Альцгаймера, докладаючи усіх своїх сил, але завжди надходить момент, коли хвороба остаточно перемагає. Не тому, що пацієнт слабкий, а просто тому, що тут працює фізіологічна закономірність, як при розсіяному склерозі або при раку. Тільки-но проявляються симптоми, звичайно втрата короткотермінової пам’яті, годинник починає відлік. Гадаю, час Елізабет сплив, і мені дуже жаль. Мені було ясно, і, гадаю, це було ясно всім присутнім на лекції, що вся ця метушня вам не до душі...

— Ви маєте цілковиту рацію.

— ... але якби вона там була, вона би пораділа завас. Я приятелював з нею майже все життя, і можу вас запевнити, вона б взялася опікуватися всім, в тому числі сама вибирала б місце в галереї для кожної вашої картини.

— Хотілося б мені знатися з нею в ті часи, — промовив я.

— Вона була чарівна. Їй було сорок п’ять, а мені двадцять, ми виграли з нею парний тенісний турнір в Колонії на острові Лонгбоут. Я тоді з коледжу приїхав додому на канікули. Той кубок і зараз у мене є. Мабуть, і її в неї десь зберігся.

Мені згадалася фраза «Ти знайдеш його, я певна»,але перш ніж я встиг простежити в пам’яті її походження, згадалося й дещо інше. Зовсім недавнє.

— Докторе Гедлок, Джине, а сама Елізабет колись малювала фарбами? Чи рисувала графіку?

— Елізабет? Ніколи, — посміхнувся він.

— Ви певні цього?

— Можу закластися. Я якось спитав її, і ясно пам’ятаю, коли саме. Тоді якраз до нас у місто з лекцією приїхав Норман Роквел. Хоча він не зупинився у вашому домі, він зупинився в готелі Ріц. Такий собі Норман Роквел, при люльці і тому подібному.

Джин Гедлок похитав головою, посміхаючись ще ширше.

— О Господи, яку полеміку тоді це спричинило, яке ревище здійнялося, коли Рада мистецтв оголосила, що до нас їде містер «Сатедей Івнінг пост». Ідея його запросити належала Елізабет, тож вона насолоджувалася усім тим ґвалтом, кажучи, що Роквел міг би зібрати повний стадіон імені Бена Гіла Грифіна... — тут він зауважив мою розгубленість. — Це у Флоридському університеті, його ще називають «болото, де виживають тільки алігатори», знаєте?

— Якщо ви маєте на увазі футбол, то мої знання в цій царині починаються з «Вікінгів» і закінчуються на «Пекерах».

— Справа в тому, що я якраз і питав Елізабет про її власні художницькі здібності під час тріумфального візиту Роквела — на нього тоді дійсно зібралося багато публіки, хоча не в аудиторії Гелбарта, а в Сіті-центрі. Елізабет розсміялася і сказала мені, що неспроможна надряпати навіть найпростішого рисунку. Фактично вона тоді висловилася спортивною метафорою, либонь, тому-то мені й згадалися «Алігатори». Сказала, що схожа на багатих випускників коледжу, тільки й різниці, що патронує вона не футбол, а мистецтво. Сказала: «Якщо не можеш бути спортсменом, золотко, підтримуй спортсменів, якщо не можеш бути художником, годуй їх, опікуйся ними і забезпеч їм місце, куди вони можуть сховатися під час дощу». Але щодо власних мистецьких талантів? Абсолютний нуль.

Я зважував, чи варто йому розповісти про Аггі Вінтерборн, подружку Мері Айр. Але тут намацав у себе в кишені червону ручку і вирішив, що не варто. Я вирішив, що мені треба повертатися на Думу й малювати. «Дівчина і Корабель №8» була найамбітнішою в цій серії картин, а також найбільшою і найскладнішою, до того ж вона була близька до завершення. Я підвівся й простягнув йому руку

— Дякую вам за все.

— Будь ласка. А якщо ви передумаєте й забажаєте чогось міцнішого проти болю...

— 4 —

Міст на Думу було піднято, щоб дозволити якомусь багатію пройти на його іграшці крізь протоку до Затоки. Джек сидів за кермом «малібу», пестячи очима дівчину в зеленому бікіні, котра засмагала на носовій палубі яхти. Грало радіо «Кістка». Закінчилася реклама якогось мотоциклетного сервісу («Кістка» спеціалізувалася на оголошеннях про розпродажі мотоциклів та іпотечні кредити) і свій «Чарівний автобус» заграла група The Who. В мене почала посмикуватися кукса, а відтак і свербіти. Свербіння спускалося нижче — поволі, але впевнено — і поглиблювалося. Дуже глибоко. Я зробив музику трохи голосніше і дістав з кишені вкрадену ручку. Не синю й не чорну, бо вона була червоною. На мить замилувався її виглядом у променях надвечірнього сонця. Потім великим пальцем відкинув кришку бардачка і почав нашукувати в ньому рукою.

116