Острів Дума - Страница 178

178

— Ваєрмене, котра зараз година? Тільки без твоїх хитрих штучок, скажи.

— Чотирнадцять тридцять. То що скажеш, мучачо? Заходимо?

— Я не знаю, — повторив я.

— Зате я знаю, — заперечив він. — Заради того, щоб сюди попасти, я вбив того довбаного алігатора. Я не піду звідси, перш ніж гарненько не роздивлюся все старе обійстя. Підлога у коморі має пристойний вигляд, до того ж вона найближче до землі. Гайда, ви, обидва, давайте натаскаємо сюди чогось, на що можна вилізти. Он ті колоди згодяться. Джек, ти полізеш першим, потім подаси мені руку. А далі ми разом затягнемо Едгара.

Так ми й зробили, брудні, розпатлані, захекані спершу залізли до комори, а звідти заглибилися в сам дім, здивовано роздивляючись навкруги, почуваючись, мов у подорожі крізь час, мов туристи, що завітали до світу, який скінчився понад вісімдесят років тому.

18 — НОВІН

— 1 —

Будинок тхнув гнилою деревиною, старим тиньком і пліснявим ганчір’ям. Тут залишилися деякі меблі, понівечені часом, пожолоблені вогкістю, але гарні колись шпалери у вітальні висіли лахміттям, а у порохнявій центральній залі зі стелі звисало мовчазне древнє паперове гніздо. Під ним, на покривленій кипарисовій долівці височів на півфута курган з мертвих ос. Десь нагорі, серед залишків верхнього поверху розмірено скрапувала вода.

— Деревина, аби хтось приїхав і вивіз звідси кипарис і палісандр до того, як тут все к-бісу струхлявіло, коштувала б неміряних грошей, — сказав Джек.

Нахилившись, він взявся за кінець відтуленої дошки і потягнув. Вона піддалася, гнучись, мов цукерка-іриска, і відломилася — глухо, майже без тріску. Від прямокутної діри на її місці почали розповзатися кілька мокриць. Війнуло вологим темним запахом.

— Нема сміттярів, нема й сміття і ніхто тут не розважається, не гуляє, — сказав Ваєрмен. — Ні тобі використаних кондомів, ні купок лайна, і навіть жодного графіті ДЖО КОХАЄ ДЕББІ, намальованого аерозолем на стіні. Схоже, після того як Джон Істлейк обплутав ланцюгом парадні двері й востаннє звідси поїхав, сюди ніхто не заходив. Знаю, в таке важко повірити...

— Ні, — відгукнувся я. — Не важко. Гніздо Чаплі на цьому кінці острова з 1927 року належало Персе. Джон знав це, і спромігся так все й залишити, написавши свій заповіт. Елізабет зробила те саме. Але це не храм. — Я зазирнув до кімнати напроти офіційної вітальні. Колись там, певне, був кабінет. У смердючій калюжі стояло старовинне бюро. Книжкові полиці були порожні. — Це могила.

— То де ми шукатимемо малюнки? — спитав Джек.

— Не маю уявлення, — признався я. — Я навіть не... — Шматок тиньку лежав на порозі, і я його буцнув. Хотів піддати, щоб він полетів, але стара і вогка штукатурка просто розсипалася. — Я навіть не певен, що тут збереглися якісь малюнки. Після того як побачив, у якому тут все стані.

Відчувши вологий сморід, я знову оглядівся довкола.

— Ти можеш мати рацію, але я тобі не вірю, — заперечив Ваєрмен. — Тому що ти, мучачо, зараз перебуваєш в жалю. А це виснажує чоловіка. Ти прислухаєшся до голосів здорового глузду.

До кабінету ввійшов Джек, чвакаючи по трухлявим дошкам, попрямував до бюро. Крапля впала йому на козирок картуза і він задрав голову.

— Стеля прогнила, — зауважив він. — Там, нагорі, в ті давні часи, либонь, була ванна, а може, й дві, а може, й цистерна на даху для дощової води. Я бачу труби. Колись, невдовзі, все звідти провалиться сюди, і цей письмовий стіл скаже бай-бай.

— Будь обережнішим, Джеку, щоб тобі самому не сказати бай-бай, — застеріг його Ваєрмен.

— Тут мене більше непокоїть підлога, — відповів він. — Дошки аж прогинаються під ногами.

— Тоді вертайся звідти, — порадив я.

— Хвилинку. Дайте мені оглянути.

Він витягав одну по одній шухляди, говорячи:

— Тут нічого, і тут... і тут... — раптом застиг. — А тут щось є. Аркуш. Тут щось написано.

— Дай-но подивитися.

Джек обійшов калюжу, роблячи великі, обережні кроки, і віддав аркуш Ваєрмену. Я заглядав йому через плече. На простому білому папері крупним чоловічим почерком було написано:

...

19 серпня 1926

Джоні — що ти хотів, те й маєш. Це з останньої партії гарного товару, тільки для тебе, Мій Друже. «Шампусь» не найкращий, але «яка збіса різниця». Односолодовий гарний. Канадський «для простаків» (ха-ха). 5-галонова діжечка кентакського. І, як ти просив, «Стіл» (in cera). Це не моя заслуга, просто пощастило, але справді останній раз. Дякую за все. Друже. Побачимося, коли я повернуся до цього берега великої калюжі

ДД

Ваєрмен ткнув пальцем у «Стіл» і промовив.

— Стіл тече. А з решти цього, Едгаре, тобі хоч щось зрозуміло? Я зрозумів, але наразі моя бісова хвора пам’ять відмовилась мене обслуговувати. Згадалося — я можу це зробити.., і я почав думати довкіл. Спершу загадав Ілсине: «Можна присусідитися до вас, містере?» Серце обпекло болем, але я мусив терпіти, бо тут був вхід. Далі виринула інша згадка про іншу дівчину, біля іншого басейну. Ця довгонога, цицяста дівчина в чорному суцільному купальнику була юною Мері Айр з картини Гокні — «Чувиха з Тампи», як вона сама себе тоді назвала... і тут я упіймав те, що шукав. А заразом згадав, що пора врешті й видихнути набране повітря.

— ДД — це Девід Девіс. В Ревучі Двадцяті він був бароном Сонячного узбережжя.

— Звідки тобі це відомо?

— Мері Айр розповідала, — відповів я,вловивши захололою частиною моєї душі, котрій, напевне, вже ніколи не зігрітися, іронію моменту: життя це колесо, і якщо довго чекати, воно завжди повернеться туди, звідки почало свій рух. — Девіс товаришував з Джоном Істлейком і, вочевидь, постачав йому доброякісну випивку

178