Острів Дума - Страница 177

177

Ваєрмен не думав довго. Він вирвав червоний кошик в Джека з рук, кинув його на землю й укляк перед ним на колінах, відкинувши одну половинку кришки. З кошика він дістав пістолет — найбільший з тих, що мені доводилося бачити не в кіно. Не підіймаючись з колін, він застиг перед розкритим кошиком, тримаючи зброю обома руками. В мене було гарне місце для споглядання, і тоді я вирішив, і зараз так вважаю, що його обличчя залишалося напрочуд безжурним... особливо як для людини, що побачила найгидкішого родича змії. Він чекав.

— Стріляй!— крикнув Джек.

Ваєрмен чекав. А далі за ним я побачив чаплю. Вона ширяла в повітрі понад довгою зарослою господарською будівлею поза тенісним кортом. Летіла вона догори ногами.

— Ваєрмене, — спитав я, — а запобіжник?

— Caray, — гмикнув він і, ворухнувши великим пальцем, чимось клацнув. Червоний вогник на вершечку пістоля блимнув і погас. Він не відривав очей від високої трави, що вже почала ворушитися. Відтак трава розсунулася і прямо на нього вийшов алігатор. Я бачив їх на каналах «Діскавері» і «Нешнл Джіогрефік», але аж ніяк не був готовим до того, що ця істота так швидко рухається на своїх ногах-обрубках. Трава відчистила більшість бруду з його кирпатої морди і я побачив на ній широченну посмішку.

— Гати! — заверещав Джек.

Ваєрмен вистрелив. Звук був колосальним — він прокотився, мов щось важке й солідне, зроблене з каменю — і результат також виявився ефектним. Верхня половина голови алігатора розлетілася бризками бруду, крові й плоті. Він не зупинився, навпаки, здавалося, його короткі ніжки, долаючи останні якихось тридцять футів, затупотіли ще швидше. Я чув, як трава з вереском обшкрібає його броньовані боки.

Дуло пістолета з віддачею підскочило вгору. Ваєрмен націлив його знову. Я ніколи не бачив його спокійнішим, і я дивуюся йому дотепер. Алігатор вже був за п’ятнадцять футів, пістолет дивився на нього просто в упор. Ваєрмен вистрелив знову, і друга куля підкинула передню частину тварюки аж до небес, показавши нам її зеленувато-біле черево. Якусь мить здавалося, вона танцює на хвості, мов якийсь мальований крокодильчик Діснея.

— Гааа! Ти сучий гадський потрух! — заверещав Джек. — Йоб твою матір! Йоб твою бабцю-ПЕРЕПРАбабцю!

Дуло знову підкинуло віддачею. Ваєрмен знову його опустив. Алігатор гепнувся на бік, виставивши черево, загрібаючи лапами, молотячи хвостом, вириваючи жмуття трави, розкидаючи землю. Коли пістолет знову було націлено, Ваєрмен натиснув курок, і куля розірвала тварюці черево. Моментально витоптане, викорчуване коло, в центрі якого крутився алігатор, замість зеленого стало червоним.

Я пошукав очима чаплю. Чапля зникла.

Ваєрмен підвівся, і я побачив, що його трусить. Він підійшов до алігатора — втім, не наближаючись до все ще хльостаючого хвоста, — і випустив у нього ще дві кулі. Хвіст востаннє смикнувся, тіло здригнулося в фінальній судомі і стало тихо.

Він обернувся до Джека і тремтячою рукою простягнув йому зброю.

— «Орел пустелі», автоматичний, калібр 0,357, — пояснив він. — Здоровенний надійний пістолет, зроблений задерикуватими євреями... Джеймс Мак-Мертрі, 2006 рік. Це тому в нас такий важкий кошик, бо там патрони до нього. Я поклав туди всі наявні обойми. Всю дюжину.

Джек підійшов, обняв його і поцілував в обидві щоки.

— Хочете, я донесу цей кошик до Клівленду і ні слова не скажу.

— Тепер тобі принаймні не треба нести пістолет, — сказав Ваєрмен. — 3 цього моменту моя мила лялечка Бетсі Мак-Кол буде жити в мене.

І він сунув пістолет за пояс, не забувши перед тим зарядити нову обойму і ввімкнути запобіжник. Але тільки з другої спроби, бо руки в нього ще трусились.

Я теж розцілував його в обидві щоки.

— О, чорти вас забирай, — вигукнув він. — Ваєрмен більше не почувається іспанцем. Ваєрмен тепер на всі боки почуває себе французом.

— А як так взагалі вийшло, що ти собі придбав пістолет? — спитав я.

— Це була ідея міс Істлейк після останньої кокаїнової битви між Тампою й Сент-Пітом, — він обернувся до Джека. — Ти ж мусиш пам’ятати ту історію?

— Так. Четверо вбитих.

— Отже, міс Істлейк запропонувала мені придбати пістолет для домашнього захисту. Я купив велику цяцю. Ми з нею навіть практикувалися вдвох у стрільбі по мішенях, — він посміхнувся. — Вона добре стріляла, і гуркоту не лякалася, але ненавиділа його віддачу. — Він поглянув на розпластаного алігатора. — Гадаю, він на це заслужив. Що далі, мучачо?

— До задніх дверей, а ось ще... ви помітили чаплю?

Джек похитав головою. Ваєрмен, зачудовано, теж.

— А я її бачив, — повідав я їм. — І якщо я знову її побачу... або хтось з вас, я хочу, щоб ти, Джероме, її підстрелив.

Ваєрмен подивився здивовано, але не промовив ні слова. Ми продовжили нашу експедицію вздовж східної стіни покинутого будинку.

— 15 —

Знайти задній вхід не виявилося проблемою: там не було стіни. Все, окрім крайнього східного кута садиби, було зметено, ймовірно тим самим ураганом, що зруйнував верхні поверхи. Стоячи там, споглядаючи повиті зеленню руїни того, що колись було кухнею й коморою, я усвідомив, що від Гнізда Чаплі не залишилося майже нічого, окрім обліпленого мохом фасаду.

— Звідси досередини ми можемо зайти, — промовив скептично Джек. — Але я не певен, що підлога надійна. Як ви вважаєте, Едгаре?

— Не знаю, — відповів я, почуваючись дуже втомленим. Це могло бути й результатом викиду великої кількості адреналіну під час зустрічі з алігатором, але не це було найгірше. В мене було відчуття поразки. Пролетіло занадто багато часу, надто багато ураганів. І, як не крути, а малюнки маленької дівчинки така крихка субстанція.

177