— Не пам’ятаю, — відповів він прохолодно, а відтак зітхнув. — Мабуть, до. Я бачу, до чого ти ведеш, вона, мовляв, хотіла мене відлякати.
«Не я це сказав, а ти сам», — промовив я подумки, а вголос сказав:
— Та я більше непокоюся про Джека. Краще зарання остерегтися.
— Про мене? — здивувався Джек. — Я не маю нічого проти змій. Крім того, я знаю, як виглядають отруйний дуб і отруйний плющ. Я був бойскаутом.
— Присягайся, — сказав я і почав його малювати. Працював я швидко, опираючись спокусі деталізувати... а в душі так цього хотілося. Тим часом по той бік звідного мосту пролунав перший сердитий сигнал автомобіля.
— Щось мені підказує, що знову заїло міст, — усміхнувся Джек.
— Авжеж, — підтакнув я, не відриваючись від малювання.
Ваєрмена я малював ще швидше, і знову ледь утримувався від того, щоб почати виписувати деталі... бо поринаючи в роботу, я десь далеко від себе полишав свою тугу й біль. Робота була мов наркотик. Але денного світла попереду залишалося не так вже й багато, а мені ще менше, ніж Ваєрмену, хотілося знову зустрітися з Емері. Чого мені дійсно хотілося б, так щоб справа вже була закінчена, а ми всі троє опинилися десь за межами острова — дуже далеко — до того, як від Затоки почнуть підніматися вгору кольори вечірньої зорі.
— О’кей, — промовив я. Джека я нарисував синім, а Ваєрмена яскраво-помаранчевим. Неідеальні малюнки, але посутнє в своїх моделях я, здається, вхопив. — Залишилися останнє.
— Едгаре! — простогнав Ваєрмен.
— Більше нічого не малюємо, — заспокоїв я його і закрив альбом з двома в ньому етюдами. — Посміхнися художнику, Ваєрмене. Але спершу пригадай щось дійсно тобі приємне.
— Ти це серйозно?
— Смертельно серйозно.
Він наморщив чоло... відтак прояснішав. І посміхнувся. Як завжди, в нього освітилося цілком все обличчя, ніби перед вами явилася нова людина.
Я обернувся до Джека.
— А тепер ти.
І оскільки я вважав, що з них двох у хлопця роль важливіша, до нього я придивлявся особливо прискіпливо.
Повнопривідного позашляховика в нас не було, проте старий мерседес Елізабет здавався непоганим варіантом, його було побудовано, як танк. До Ель Паласіо ми доїхали машиною Джека і поставили її прямо біля воріт. Ми з Джеком перенесли наші припаси до SEL500. Ваєрмен опікувався пікніковим кошиком.
— Щоб не забути, поки ми ще тут, — згадав я. — Якийсь репелент і надійний ліхтар. Є тут щось таке?
— Так, — кивнув він. — У садовому будиночку є на вісім батарей. Справжній прожектор.
— Добре, і ось що, Ваєрмене.
Він відповів мені поглядом на кшталт — ну, що там ще, продемонструвавши роздратування одними лиш бровами, — але промовчав.
— Гарпунний пістоль.
Ту він розплився в посмішці.
— Si, senor. Para fijaciono.
Поки він ходив, я стояв, спершись на мерседес, і дивився на тенісний корт. Хвіртка на його дальньому кінці була прочиненою, там на одній нозі стояла напівдомашня чапля Елізабет. Вона невдоволено дивилася на мене синіми очами.
— Едгаре? — торкнувся мого ліктя Джек. — 3 вами все гаразд? Не гаразд, і довго ще не буде. Проте...
«Я можу це зробити, — подумав я. — Я мушу це зробити. Вона не повинна виграти». —— Чудово, — відповів я.
— Ви так зблідли, що я аж трохи злякався. Як тоді, коли тільки-но сюди приїхали, — на парі останніх слів голос Джека захрип.
— Зі мною все чудово, — повторив я, на мить обнявши його за шию. І усвідомив, що, якщо не рахувати наші ручкання, це я, мабуть, перший раз його торкнувся.
Тримаючи за обидві дужки пікніковий кошик, з’явився Ваєрмен. На голові в нього, один на іншому, були одягнені три довгодзьобі кашкети. З-під пахви стирчав гарпунний пістоль Джона Істлейка.
— Ліхтар у кошику, — пояснив він. — А також репелент «Лісові хащі» плюс три пари садових рукавичок.
— Пречудово! — похвалив я.
— Si, але вже за чверть перша, Едгаре. Якщо ми кудись збираємося, то давай, може, вже рушати?
Я подивився на чаплю на тенісному корті. Вона стояла біля сітки, застигла, мов стрілка поламаного годинника, і теж безпощадно дивилася на мене. Все гаразд, цей світ у більшості своїх проявів і є безпощадним.
— Авжеж, — озвався я. — Рушаємо.
Тепер я при пам’яті. Вона більше не в ідеальному робочому стані, дотепер я плутаю іноді імена і порядок подій, які відбувалися, але кожну мить нашої експедиції до будинку на південному кінці острова Дума я пам’ятаю чітко — як перший кінофільм, що мене колись вразив, як першу картину, від якої в мене колись перехопило подих (то була «Гроза» Томаса Гарта Бентона). Хоча спершу я почувався прохолодно-відсторонено, мов збайдужілий естет, що розглядає колекцію провінційного музею. Але варто було Джеку на сходах, що нікуди не вели, знайти ляльку, як я почав усвідомлювати, що не споглядаю збоку якусь картину, а особисто перебуваю в ній. І що нікому з нас нема дороги назад, поки ми її не зупинимо. Я розумів, яка вона потужна, якщо зуміла дістати аж до Омахи і Міннеаполісу, зробити там, що хотіла, і закріпити свою перемогу в Провиденсі, ще б пак, яка сильна. І все-таки я її недооцінював. Поки ми не опинилися в самому будинку на південному кінці острова Дума, я не уявляв, яка насправді потужна Персе.
Я хотів, щоб за кермом був Джек, а Ваєрмен сів ззаду. Коли Ваєрмен спитав, чому, я відповів, що маю свої міркування, і вони стануть всім ясні трохи перегодом.
— А якщо я помиляюся, — додав, — ніхто не зрадіє цьому більше за мене самого.