— Мене не цікавить їжа сама по собі, — пояснив я, — але, можливо, мені доведеться дещо малювати. Фактично, я абсолютно впевнений у тому, що мені доведеться малювати. А ця робота спалює в мені калорії цілими вагонами.
З’явився Джек з альбомами й олівцями. Я вхопив їх і знову послав його нагору по гумки для стирання. Я мав підозру, що мотлоху буде більше, ніж я сподіваюся, — та хіба не так завжди? — але не знав, що саме знадобиться. Я поглянув на годинник. Було десять хвилин на дванадцяту.
— Ти сфотографував міст своїм поляроїдом? — спитав я Джека. — Прошу, заспокой мене, скажи, що ти не забув.
— Так, але я вирішив.., що байка про краснуху й кір...
— Покажи мені світлини.
Джек поліз до задньої кишені і витяг кілька кольорових знімків. Перегорнув їх, вибрав чотири, подав мені, а я розклав їх на кухонному столі, немов для короткого пасьянсу. Вхопив альбом і швидко почав копіювати фото, на якому було знято ланцюгово-зубчатий механізм під піднятим мостом, що являв собою мініатюрну однорядну споруду. Права рука не переставала свербіти, ніби глибоко в ній ворушилося щось сонне.
— Історія про кір і краснуху — це геніальна вигадка, вона відвадить звідси майже всіх. Але майже — це ще не всі. Мері не залишила б у спокої мою дочку, якби навіть хтось сказав їй що в Іллі вісп... Курва!— Мені затуманилися очі й олівець, замість прямої лінії, з’їхав кудись на манівці.
— Спокійно, Едгаре, — промовив Ваєрмен.
Я поглянув на годинник. Вже 11:58. Міст піднімають опівдні, за графіком. Я зморгнув сльози і повернувся до свого рисунку. З кінчика чорного «Вінусу» народжувався мостовий механізм. І навіть зараз, після смерті Ілси, мене захопило чудо спостерігання того, як з нічого виникає щось — мов реальна форма з непроглядного туману. А чом би й ні? Коли ж іще? Мене це втішало.
— Якщо вона захоче наслати на нас когось, а звідний міст виявиться недоступним, вона просто пошле того кругаля на той пішохідний місток, що веде сюди з острова Сан-Педро, — висловив сумнів Ваєрмен.
— Навряд чи, — відповів я, не відриваючи очей від роботи. — Купа народу не знає про існування Сонячного Хідника, а Персе тим більше, я цього певен.
— Чому?
— Бо той місток було збудовано у п’ятдесяті, ти сам мені це розповідав, а вона в той час спала.
Він поміркував, а тоді сказав:
— Ти віриш насправді, що її можна вбити?
— Так, вірю. Може, й не вбити, але знову занурити у сон.
— І ти знаєш як?
«Знайди, де тече стіл і полагодь його», — ледь не промовив я вголос, але в тім не було сенсу.
— Поки що ні. У старому домі є решта малюнків Ліббіт. В тому, що на південному кінці острова. Вони розкажуть нам, де знайти Персе, і підкажуть, що мені робити.
— Звідки ти знаєш, що вони там є?
«Бо вони мусять там бути», — міг би відповісти я, але в цю мить загула сирена. За чверть милі північніше нас пішов угору звідний міст між островами Дума й Кейзі, єдина ланка, що поєднувала нас із материком. Я порахував до двадцяти, після кожної цифри промовляючи слово Міссісіпі, як колись в дитинстві. А потім стер на своєму малюнку найбільшу шестерню. Авжеж, коли я це робив, у моїй відсутній руці ворухнулося щось, але головне концентрувалося в мене перед і над очима — радість від акуратного виконання красивої роботи.
— О’кей, — промовив я.
— Можемо вирушати? — перепитав Ваєрмен.
— Поки що ні, — застеріг я.
Він поглянув на годинник, відтак на мене.
— Мені здавалося, ти кудись поспішав, аміго?А після того, що ми бачили тут минулої ночі, і я теж. Так що там ще?
— Я мушу вас обох намалювати.
— Мені було б дуже приємно отримати від вас портрет, — сказав Джек. — І я певен, моя мама просто страх як зраділа б, але, здається, Ваєрмен має рацію. Нам вже треба йти.
— Джеку, ти бував коли-небудь на південному кінці острова?
— Та ні.
Я в цьому був майже впевнений. Але, вириваючи з альбому аркуш з намальованим мостом, я подивився на Ваєрмена. Незважаючи на свинцеву отупілість моїх душі і серця, мене, як не дивно, це дійсно цікавило. — А ти? Тиколи-небудь потикав свого носа до старого Гнізда Чаплі?
— Реально, ні. — Ваєрмен відійшов виглянути у вікно. — Міст стирчить вгору... я звідси бачу західну його половинку проти неба. Поки що все путьом.
Мене не так просто було збити.
— Чому?
— Мене відраджувала міс Істлейк, — відповів він, не обертаючись від вікна. — Казала, що там гидке довкілля. Ґрунтові води, флора, навіть повітря. Казала, що армійські специ щось робили на південному кінці острова під час Другої світової війни і примудрилися чимось отруїти ту частину Думи, тому-то, либонь, там і рослинність така щільна, здебільшого. Вона казала, що отруйний дуб там, мабуть, найгірший в Америці — гірше за сифіліс до пеніциліну, так вона казала. Від нього роками не можна здихатися, його вирубуєш, а він знову відростає. І він там повсюди. Так вона казала.
Цікава загалом приповістка, але Ваєрмен так і не відповів прямо на моє запитання. Тому я поставав його знову.
— А ще вона запевняла мене, що там є змії, — сказав він, нарешті обернувшись. — Я жахливо боюся змій. З тих пір, як одного разу в поході зі своїми старими прокинувся на стоянці і відчув, що разом зі мною в спальному мішку відпочиває молочниця. Вона заповзла мені прямо під нижню сорочку. Я весь був вимазаний в її мускусі. Злякався, що то смертельна отрута. Тобі цього достатньо?
— Так, — сказав я. — А їй ти цю історію розповідав до чи після того, як вона тебе лякала засиллям змій на південному кінці острова?