Острів Дума - Страница 163

163

Можна мені її взяти? Мені вона дуже подобається.

Або комусь хотілося, щоб їй захотілося її взяти.

«Я набрала номер Ілси. — сказала Пам. — Не була певна, чи додзвонюся, але вона якраз прийшла додому».

Навкруг ніг дівчини тенісні м’ячики. І ще більше їх напливає до берега на м’яких хвилях.

Голос втомлений, але з нею все гаразд.

Чи й справді гаразд? Чи справді? Я подарував їй ту чортову картину. Вона моя міс Булочка, і відмовити їй я ніколи не в змозі. Я навіть назву їй дав, бо вона сказала мені, що справжні художники завжди дають назви своїм картинам. «Кінець гри», — промовив я тоді, і тепер ці слова бевкнули у мене в голові, як дзвоном.

— 4 —

У гостьовій спальні не було телефону, тож я, затиснувши в руці срібний гарпун, висковзнув у хол. Попри те, що мусив якомога швидше почути Ілсу, я на якусь мить задивився у прочинені двері на протилежному кінці холу. Там на спині, мов викинутий на берег кит, лежав, мирно хроплячи, Ваєрмен. Поряд з ним лежав його гарпун і стояла склянка води.

Я проминув сімейний портрет і спустився вниз до кухні. Тут ревіння вітру й гуркіт хвиль чулися ще голосніше. Я приклав слухавку до вуха... але в ній не було ані звуку.

Авжеж. А ти думав, Персе проігнорує телефони?

Тоді я подивився на апарат і помітив кнопку переключення ліній. Принаймні в кухні просто підняти слухавку недостатньо, щоб телефон запрацював. Я видихнув коротеньку молитву, натиснув кнопку ЛІНІЯ-1 і отримав нагороду — гудок. Націлився пальцем і тут усвідомив, що не пам’ятаю номера Ілси. Адресна книжка моя залишилася у Великій Ружі, а її телефонний номер геть стерло в мене з пам’яті.

— 5 —

Телефон почав підвивати сиреною. Він був маленький, я поклав його на стіл, але звук голосно лунав у притемненій кухні, змушуючи мене уявляти собі найгірше. Поліцейські машини летять на місце кривавого злочину. Медики прориваються туди, де сталася аварія.

Я натиснув кнопку вимкнення і вперся головою в холодну сталеву стінку великого кухонного холодильника. Перед очима в мене опинився магніт з написом ЖИР — ЦЕ НОВИЙ ГРІХ. Вірно, а мертвий — це новий живий. Поряд, також в магнітній прищепці, стирчав записничок з огризком олівця на мотузці:

Я знову натиснув кнопку ЛІНІЯ-1 і набрав 411. Автоматизований оператор привітав мене і спитав назву міста і штат. «Провиденс. Род-Айленд», — промовив я зі сценічною дикцією.

Все’дно без успіху. Як я не намагався продиктувати ім’я Ілса робот нічого не міг второпати, і переключив мене на живу істоту. Операторка пошукала і повідомила мені те, що я вже підозрював: номеру Ілси нема у вільному доступу. Я їй сказав, що мені треба зателефонувати дочці, що дзвінок дуже важливий. Вона відповіла, що я можу звернутися до їхнього начальника, котрий, можливо, подзвонить Ілсі сам, щоб упевнитися, що вона не проти прийняти мій дзвінок, але не раніше восьмої ранку за часом східного узбережжя. Я глянув на годинник на мікрохвильовці — 2:02.

Я відімкнувся і заплющив очі. Я міг розбудити Ваєрмена, спитати, чи нема Ілсиного номеру в його маленькому червоному записнику, але в мене було гризотне відчуття, що навіть така дія займе забагато часу.

— Я можу це зробити, — промовив я, але зі справжньою надією.

«Звісно, що зможеш, — озвався Камен. — Яка в тебе вага?»

Я важив сто сімдесят чотири фунти, тоді як найменшою нормою для дорослого чоловіка вважається сто п’ятдесят. Я побачив ці цифри внутрішнім зором: 174150. Вони були червоні. Відтак п’ять з них, одна по одній, перетворилися на зелені. Не розплющуючи очей, я вхопив олівець і записав їх у нотатник: 40175.

«А який номер твоєї соціальної страховки?» — питався мене далі Камен.

Яскраві червоні цифри виринули з темряви. Чотири з них позеленіли і я додав їх до вже записаних. Розплющивши очі, я побачив надряпаний кривим почерком п’яниці номер 401759082.

Все точно, я впізнав його, але не вистачало ще одної цифри.

«Це не має значення, — промовив голос Камена у мене в голові. — Кнопкові телефони — це чудовий дар для тих, в кого проблеми з пам’яттю. Викинь усе з голови і натискай цифри, які вже маєш, остання з’явиться сама собою. Її тобі підкаже м’язова пам’ять».

Сподіваючись на його правоту, я знову натиснув ЛІНІЯ-1 і ввів код Род-Айленда, затим 759-082, а далі останню цифру, перед якою мій палець не затримався.

— 6 —

— Хел-ло... хто... це?

На коротку мить я злякався, що набрав зовсім не той номер. Голос прозвучав жіночий, але був старшим, ніж в моєї дочки. Набагато старшим. І під снодійним. Я відкинув виникле бажання сказати «вибачте, помилка» і відключитися. «Голос в неї втомлений», — сказала мені Пам, але якщо зараз мені відповіла Ілса, то голос в неї був більш ніж просто втомлений. Це був голос смертельно виснаженої людини.

— Ілса?

Довга пауза. Я вже вирішив, що безплотна істота десь там, у Провиденсі, повісила слухавку. Я усвідомив, що упрів, я вкрився потом так сильно, що відчував свій запах, мов від мавпи в джунглях. А відтак той самий рефрен:

— Хел-ло... хто... це?

— Ілса?

Даремно. Я відчув, що зараз вона дійсно відключиться. За стінами ревів вітер і гупали хвилі.

— Міс Булочко! — закричав я. — Міс Булочко, ти навіть і не думай покласти слухавку.

Це подіяло.

— Тат...ту?

В цьому короткому слові вмістилося стільки чуда.

— Так, сонечко, це тато.

— Якщо ти насправді тато... — Довга пауза. Я побачив її в її кухні, босою (як того дня в Малій Ружі, коли вона дивилася на зображення ляльки з напливаючими тенісними м’ячиками), голова опущена, волосся звисає на обличчя. Збентежену, аж до втрати глузду. І з цього моменту я почав ненавидіти Персе з такою ж силою, як боявся її.

163