Острів Дума - Страница 162

К оглавлению

162

— Двері спалень незамкнуті, так? — спитав він.

— О’кей.

— А якщо щось трапиться серед ночі, кричиш, як різаний.

— Вас зрозумів, Х’юстон. Того ж чекаю від тебе.

— Едгаре, а з Джеком усе буде гаразд?

— Якщо спалить рисунок, усе буде гаразд.

— Тебе дуже гнітить те, що трапилося з твоїми друзями?

Камен, котрий навчив мене думати околишніми напрямами. Том, котрий радив мені не здавати гру на власному полі. Чи міг я не бути пригніченим після того, що трапилося з моїми друзями.

Еге ж, і так і ні. Я відчував печаль і острах, але я був би брехуном, якби не зізнався собі в тім, що одночасно відчуваю тихе, украдливе полегшення, люди взагалі такі гидотні падлюки. Тому що Камен і Том, хоча й близько, але все’дно стояли за межею зачарованого кола з тих, хто є мені найближчими. Цих людей Персе не мала права торкнутися, а якщо ми діятимемо швидко, Камен з Томом залишаться нашими єдиними втратами.

— Мучачо?

— Агов, — відгукнувся я, ніби дуже здалеку. — Еге ж, я в порядку. Позви мене, Ваєрмене, якщо буде потреба, не соромся. Мені не потрібно довго натякати.

— 2 —

Я лежав, дивлячись на стелю, поряд, на столику біля ліжка, лежав срібний гарпун. Я слухав ритмічні пориви вітру і розмірене биття прибою. Останнє, що подумав: «Ніч буде довгою». А далі мене оповив сон.

Мені снилися малі сестрички Ліббіт. Не Великі Злюки, а близнючки.

Близнючки бігли.

Їх наздоганяло одоробло.

В нього були ЗУУБИ.

— 3 —

Я прокинувся на підлозі, тільки одна нога — ліва — залишалася на ліжку, і знову міцно заснув. Надворі не вщухав вітер, і прибій працював невтомно. Серце у мене в грудях гупало важко, майже як ті хвилі, що гатили в берег. Я все ще бачив, як тоне Тесі, як м’які, безжальні руки, що вхопили її за кісточки, тягнуть її вниз, і вона захлинається. Видіння було напрочуд ясним, диявольськи чітка картина намалювалася мені в голові.

Але не образи маленьких дівчаток, що втікають від велетенської жаби, змусили важко битися моє серце, не це сновидіння розбудило мене на підлозі з мідним присмаком в роті і розжареними нервами. Я прокинувся скоріше з тим відчуттям, яке буває після кошмару, коли згадаєш, що забув щось важливе: вимкнути пічку, наприклад, і тепер газом наповнився весь дім.

Я стягнув ногу з ліжка і вона гупнулась на підлогу, віддячивши мені сотнею голок і шпильок. Скривившись, я почав її розтирати. Спершу було відчуття, ніби погладжуєш дерев’яну колоду, та невдовзі оніміння почало минати. Натомість відчуття того, що я забув щось важливе — ні.

Але що? Я мав надію, що наша експедиція на південний кінець острова покладе край усім цим гидотним, гнійним процесам. Найкрихкішою деталлю плану залишалася сама віра в це, якщо ми її не втратимо при ясному світлі флоридського дня, справа зрушиться. Ймовірно, ми побачимо птахів, літаючих догори ногами, або монструозна жаба, як з мого сну, спробує заступити нам шлях, але мені вони здавалися фантомами — розрахованими на шестирічних дітей і негодящими проти дорослих чоловіків, особливо озброєних срібними гарпунами.

І я, звісно, матиму при собі альбом і олівці.

Я гадав, тепер Персе боялася й мене, і мого новоявленого таланту. Самотній, усе ще не очунявши після смертельної аварії (і все ще з думками про самогубство), я міг стати для неї цінним придбанням, а не проблемою. Бо, попри всі його порожні балачки про те, що Едгар Фрімантл не має іншого життя, той Едгар просто переніс своє інвалідне існування в інші декорації — від сосен до пальм. А тільки-но я знайшов собі знову друзів... роздивився, що діється навкруг мене, і помацав тут все...

Тут-то я став небезпечним. Я не можу точно знати, що вона планувала, окрім як знову зайняти місце в цьому світі, що само по собі зрозуміло, — але вона також могла вирішити, що коли дійде до злотворення, потенціал талановитого однорукого художника стане їй у нагоді. Господи, я міг би розсилати заражені злом картини по всьому світу! Аж ось я вивернувся з її хватки, як і Ліббіт колись. Тепер мене потрібно спершу зупинити, а відтак ліквідувати.

— Ти, курво, трохи з цим запізнилася, — прошепотів я.

Але чому мені чувся запах газу?

Картини — разом з найнебезпечнішою серією «Дівчина і Корабель» — перебували в безпечному місці, замкнені на ключ, поза островом, як радила Елізабет. Зі слів Пам можна судити, що ніхто з наших близьких і друзів, окрім Бозі, Тома й Ксандера Камена, не забирав з собою ніяких малюнків. Тома й Камена я, на превеликий мій жаль, врятувати не встиг, а Бозі пообіцяв спалити свою картинку, отже, тут все гаразд. Навіть Джека захищено, бо він зізнався у своїй дрібній крадіжці. Який розумний Ваєрмен, що здогадався його спитати. Мене лише здивувало, чому він не спитав Джека, чи не дарував я сам йому щось з моїх ро...

Мені мов скло застрягло в горлі. Раптом я зрозумів, про що забув. Тільки тепер, під ревіння вітру надворі, посеред глупої ночі. Я так захопився підготовкою до виставки, що зовсім не думав про те, кому дарував свої малюнки до виставки.

Можна мені її взяти?

Моя пам’ять, усе ще загалом неповоротка, іноді дивувала мене вибухами небаченої яскравості. І зараз такий трапився. Я побачив Ілсу, вона в шортах й ліфі стоїть боса в Малій Ружі. Вона стоїть перед мольбертом. Я прошу її відсунутися, бо не бачу картини, яка її так захопила. Картини, яку я навіть не пам’ятаю, як малював.

Можна мені її взяти?

Вона відступила вбік і я побачив дівчинку в тенісній сукенці. Вона стояла спиною, але була центральним образом картини. Руде волосся натякало, що це Реба, моя мала любов, душевна подружка з мого іншого життя. Але одночасно вона була й Ілсою — Ілсою-човняркою, — також Адріаною, старшою сестрою Елізабет, бо на ній було тенісне плаття Аді, підрублене красивою синьою каймою. (Цього я не міг знати, але знав, про це мені нашепотіли малюнки Елізабет, малюнки, зроблені ще тоді, коли її звали Ліббіт.)

162