Острів Дума - Страница 133

133

— Всі ваші бажання, — відповів я і знову проліз на своє місце позаду її візка.

— Десять хвилин, — прошепотів мені прямо у вухо Ваєрмен. — Не більше. Якщо вийде, я хочу її відвезти звідси до того, як тут з’явиться Джин Гедлок. Він обдрищеться, якщо її тут побачить. І, сам знаєш, на кого він почне кидатися своїми гімнами.

— Десять, — пообіцяв я й повіз Елізабет дивитися картини, що висіли у фуршетній залі. Натовп так і слідував за нами. Мері Айр почала робити нотатки. Ілса вчепилася мені під ручку і посміхалася мені. Я посміхався їй, але знову почувався в тім стані не-зовсім-реальності. Стані, з якого так легко в будь-яку мить провалитися в кошмар.

Елізабет схвально покивала біля роботи «Я бачу Місяць» і серії картин «Думський шлях», але від того, як вона простягла руки, ніби хотіла обійняти «Троянди ростуть з мушель», мені мурашки побігли тілом. Вона опустила руки й оглянулася на мене.

— Це сутність Думи. Тут сказано про те, чому всі, хто там достатньо пожив, ніколи не можуть покинути острів назавжди. Навіть коли розум заводить їхні тіла десь далеко звідти, серця їх залишаються там. — Вона знову подивилася на картину й кивнула. — «Троянди ростуть з мушель», саме так. Точно.

— Дякую вам, Елізабет.

— Ні, Едгаре, це я тобі дякую..

Я кинув погляд на Ваєрмена і побачив, що він балакає з тим, іншим юристом, з мого іншого життя. Вони, здавалося, чудово порозумілися між собою. Залишалося лише сподіватися, що Ваєрмен ненароком не звернеться до нього — Возі. Відтак я знову обернувся до Елізабет. Вона витирала собі очі, не відриваючи погляду від тієї ж картини.

— Я закохалася в неї, — сказала вона. — Але треба рушати далі. Подивившись увесь мій живопис і етюди у фуршетній залі, вона промовила ніби сама до себе:

— Звичайно, я знала, що колись хтось з’явиться. Але я ніколи не могла подумати, що цей хтось зможе створити роботи аж такої потужності й ніжності.

Мене торкнув за плече Джек, нахилився мені до вуха й прошепотів:

— У галерею явився доктор Гедлок. Ваєрмен просить вас рухатися якомога швидше.

Центральна зала, де висіли картини серії «Дівчина і Корабель», лежала по дорозі до галерейного офісу, там Елізабет могла випити, і візок звідти легше буде викотити надвір, прямо через технічний вхід. Але мені було моторошно везти її повз «корабельну» серію, і не критики від неї я тепер боявся.

— Поїхали, — наказала вона, клацнувши своїм аметистовим перстеником об поруччя візка. — Давай їх роздивимося. Тільки не поспішай.

— Гаразд, — відповів я, штовхаючи її в напрямку центрального приміщення.

— Едді, ти нормально себе почуваєш? — спитала мене Пам.

— Чудово, — відповів я.

— Мені так не здається. Що з тобою?

Я тільки похитав головою. Ми вже були в головній залі. Картини висіли приблизно на висоті шість футів, стіна проти них, обтягнута шорсткою коричневою мішковиною, була порожня — якщо не рахувати «Ваєрмена, котрий дивиться на захід». Я повільно штовхав візок. Коліщатка котилися беззвучно блідо-голубим килимом. Мурмотіння натовпу позаду нас чи то припинилося, чи то мої вуха його відфільтровували. Мені здалося, що я бачу ці картини вперше, вони виглядали кадрами, що їх вибракували з якоїсь кіноплівки. Кожний кадр був трішки чіткішим, трішечки більш у фокусі, але всі по суті залишалися однаковими, завжди той самий корабель, побачений мною уві сні. Завжди вечірня зоря, і захід завжди у відблисках з-під титанічного ковадла, що обарвлюють кров’ю воду і вражають небеса. Корабель — це трищогловий мертвяк, що приплив з якоїсь чумної трупарні. Вітрила — шмаття. Палуба порожня. Якимсь жахом віє від кожної незграбної лінії, і неможливо зрозуміти чому, але боїшся за самотню дівчину у човні, за дівчинку, котра з’являється перший раз у картатій сукенці, за маленьку дівчинку, котра пливе по винно-червоній Затоці.

У цій, першій, версії згубне судно з’являлося під таким кутом, що неможливо було розібрати його назву. На картині «Дівчина і Корабель №2» його розвернуло краще, але мала дівчинка (з тим самим фальшивим рудим волоссям, але тепер в крапчастому платтячку Реби) затуляла назву, залишивши на виду тільки літеру П. На картині №3 назва збільшилася до ПЕР, а замість Реби, в дівчинці, навіть зі спини, вгадувалася Ілса. В човні лежав гарпунний пістоль Джона Істлейка.

Якщо Елізабет його і впізнала, виду вона не подала. Я пхав її повільно вперед, а корабель виростав і наближався, його чорні щогли стирчали, мов пальці, його вітрила висіли, мов мертва плоть. Пекельне небо просвічувало крізь діри в парусині. Тепер його ім’я на корпусі читалося як ПЕРСЕ. Там мусило бути більше літер — там було для них місце — але якщо навіть так, вони ховалися в тіні. На картині «Дівчина і Корабель №6» (тепер судно нависало над човном) маленька дівчинка була одягнена у щось на кшталт синьої майки з жовтим викотом. Волосся тут у неї було ближче до оранжевого кольору. Це була єдина дівчина в човні, особи якої я не міг розпізнати. Можливо, це була Ілса, як і на інших... але я не мав впевненості. На цій картині вперше на воді з’явилося кілька трояндових пелюсток (плюс самотній жовто-зелений тенісний м’ячик з видимими на ньому літерами DUNL), а на палубі безладне скопище мотлоху: високе дзеркало (відбиток зорі плавав у ньому, як кров), дитячий коник-гойдалка, моряцький рундук, купа взуття. Ці ж речі були на картинах №7 і №8, але додалося й кілька нових: поставлений під фок-щоглу дівчачий велосипед, купа автопокришок на кормі, великий пісочний годинник посередині судна. В ньому теж віддзеркалювалося сонце і тому він здавався наповненим не піском, а кров’ю. На останній картині з’явилося ще більше трояндових пелюсток між човном і ПЕРСЕ. І тенісних м’ячиків також, їх тепер там плавало штук шість. А на шиї у коника-гойдалки з’явився вінок з квітів. Я ледь не відчував їхній сморід у застиглому повітрі.

133