Острів Дума - Страница 132

132

— Авжеж, для мене ви виглядаєте вельми молодою й красивою, — сказала Елізабет... Невже це та сама жінка, котра ще тиждень тому, бовваном сидячи у своєму кріслі-візочку, була спроможна лиш на безглузде мурмотіння? Зараз у це важко було повірити. Бачачи її втомлений вигляд, у це неможливо було повірити. — Хоча й не такою юною, як ваші дочки. Дівчатка, ваш батько дуже талановита особистість — у всіх сенсах.

— Ми ним пишаємося, — відповіла Мелінда, посмикуючи своє намисто.

Елізабет подарувала їй посмішку й обернулася до мене.

— Я хотіла б подивитися роботи і скласти власне враження. Ти покажеш мені їх, Едгаре?

— З радістю.

Я був готовий це зробити, але все одно диявольськи нервувався. В глибині душі я боявся почути її опінію. Я боявся того, що вона може подивитися, покивати й видати вердикт з тією прямотою, право на яку надавав її поважний вік: «Легко... колористично... не без енергії... але, либонь, не більше того. Зрештою».

Ваєрмен вхопився за руків’я її візка, але вона похитала головою.

— Ні, Ваєрмене, тепер Едгар мене повезе. Хай він мене ескортує, — вона витягла напівдокурену сигарету з мундштука, при цім її покручені пальці працювали з дивовижною спритністю, і загасила її об денце жерстяної коробочки. — А юна леді таки має рацію, гадаю, досить з нас цього смороду.

У Мелінди вистачило стиду зашарітися. Елізабет віддала жерстянку Розенблатові, той, посміхнувшись, взяв її з поклоном. З того моменту мене не покидає думка — я знаю, це гидко, але тим не менш не перестаю загадуватися — чи докурила б вона тоді до кінця, аби знала, що це її остання цигарка?

— 6 —

Навіть ті, хто в житті нічого не чули про дочку Джона Істлейка, автоматично второпали, що між ними з’явилася Персона, і хвиля, що була прилинула до передпокою на звук схвильованого вигуку Мері, тепер попливла у зворотньому напрямку, в той час як я покотив візок у бічну залу, де висіли більшість моїх робіт на тему «Захід з...». Ліворуч від мене йшли Пам з Ваєрменом, Ілса і Джек — праворуч. Ілса підштовхувала зі свого боку руків’я візка, корегуючи його курс. Позаду нас йшли Мелінда з Ріком, а за ними Камен, Том Райлі і Бозі. Ну а вже за цим тріо, здавалося, сунули всі, хто перебував у галереї.

Я не був певен, чи ми проїдемо між тимчасовою барною стійкою і стіною, але, здавалося, місця вистачить. Я вже почав штовхати візок у цей вузький прохід, радий вже тому, що принаймні більшість натовпу залишиться далеко позаду, аж тут Елізабет раптом вигукнула: «Стоп!»

Я вмент зупинився:

— Елізабет, з вами все нормально?

— Хвилиночку, золотко, помовч.

Ми застигли там, роздивляючись картини на стіні. За якийсь час вона зітхнула й промовила:

— Ваєрмене, в тебе є серветка?

Той витяг з кишені хусточку, розгорнув і передав їй.

— Підійди сюди, Едгаре, — позвала вона. — Стань так, щоб я могла тебе бачити.

Бармен обхопив руками стійку й тримав, щоб та не перекинулася, поки я протискався між його баром і візком.

— Ти зможеш стати на коліна, щоб нам дивитися очі в очі?

Я зміг. Мої Великі Пляжні Прогулянки почали сплачувати мені дивіденди. В одній руці вона стискала свій позолочений мундштук — це виглядало якось по-дурному й водночас маєстатично — а в іншій Ваєрменову хусточку. Очі в неї зволожилися.

— Ти пам’ятаєш, як читав мені вірші, бо Ваєрмен не міг цього робити? Ти це пам’ятаєш?

— Так, мем.

Звісно, що я це пам’ятав. Солодкі то були інтерлюдії.

— Якщо я скажу тобі «Говори, пам’ять», ти подумаєш про того чоловіка, я не пригадую, як його ім’я, це той, що написав «Лоліту», хіба не так?

Я не мав зеленого поняття, про кого вона каже, але кивнув.

— Але крім того існує також вірш. Я не пам’ятаю, хто його автор, але він починається словами: «Говори, пам’ять, що не зможу я забути смак троянд, і шурхіт попелу під вітром, що зможу знов на смак колись відчути я зелену чашу моря». Тебе хвилюють ці слова? Так, я бачу, що хвилюють.

Рука, що тримала мундштук, розкрилася. Ця рука ніжно погладила мене по голові. Тоді мені майнуло (і з тих пір ця думка раз у раз в мені зринає), що, можливо, всі мої потуги вижити і повернути собі людську подобу отримали винагородження у вигляді доторку руки тієї старої жінки. Благенька гладкість долоні. Сила покручених пальців.

— Едгаре, мистецтво — це пам’ять. Нема простішого означення. Чим ясніша пам’ять, тим краще мистецтво. Чистіше. Ці картини — вони розбивають мені серце, і знову складають його до купи. Я така рада, що їх намальовано у Лососевій мизі. Незважаючи ні на що. — Вона підняла ту руку, якою мене була погладила. — Скажи мені, як ти назвав оцю?

— «Захід з софорою».

— А ці... як? «Захід з мушлею», номери від 1 до 4?

— Ну, по правді, — усміхнувся я, — їх було цілих шістнадцять, якщо рахувати етюди кольоровими олівцями. Деякі з них висять там, у залі. А тут найкращі, на мій смак, з олійних полотен. Я розумію, це сюрреалізм, але...

— Це не сюрреалістичні речі, вони класичні. Будь-якому йолопу це легко зрозуміти. Вони мають в собі всі елементи: землю, повітря, воду, вогонь.

Ваєрмен показав мені беззвучно губами: «Не перевтомлюй її!»

— Давайте, я провезу вас по всім залам, а потім ми вип’ємо чогось освіжаючого? — запропонував я їй, поглянувши на Ваєрмена, котрий тепер показував мені пальцями «о’кей». — Хоч тут і працює кондиціонер, але все одно задушно.

— Добре, — погодилась вона. — Я трішечки втомилася. Але ось що ще, Едгаре.

— Я слухаю?

— Картини з кораблем залиш наостанок. Уже після них мені треба буде випити. Можливо, в кабінеті. Трішечки, але чогось міцнішого за кока-колу.

132