Острів Дума - Страница 99

— До того ж ми звісно розішлемо всім, хто є в нашому мейл-списку, електронні картинки JPEG, — додав він.

— Прекрасно, — погодився я. Хоча сам почувався аж ніяк не прекрасно. Дивна апатія оволоділа мною в ті перші десять днів березня. Вона не поширювалася на мою роботу; я намалював черговий захід сонця і чергову «Дівчину і Корабель». Кожного ранку я виходив на берег, закинувши костур на плече, придивляючись до мушель або якогось цікавого дрантя, що його могло вимити з піску. Найчастіше траплялися банки від пива й содової (здебільшого відшаровані до невпізнання, як сама амнезія), іноді кондоми, дитячі пластикові іграшки, а раз навіть трусики від бікіні. І жодного тенісного м’ячика. Я пив з Ваєрменом зелений чай під смугастою парасолькою. Я умовляв Елізабет поїсти макаронів з тунцевим салатом, щедро приправленим майонезом; я підбивав її посмоктати через соломинку енергетичного «молочного» коктейлю «Гарантія». Одного дня, сидячи на хіднику поряд з її візочком, я зішліфовував містичні жовті кільця мозольних наростів на її великих старих ступнях.

Чого я зовсім не робив, так не писав якихось тез для моєї «мистецької лекції», тож коли Даріо зателефонував і повідомив, що лекцію перенесено до зали публічної бібліотеки, яка вміщає двісті чоловік, я запевняв себе, що моя млява реакція не дасть йому зрозуміти, як мені на все начхати.

Двісті чоловік — це чотири сотні очей, і всі вони дивитимуться на мене.

Крім того, я також не писав нікому ніяких запрошень, не поворухнувся, щоб на 15-16 квітня зарезервувати апартаменти в Ріц-Карлтоні, не замовив «Гольфстрім» для перенесення сюди з Міннесоти зграї моїх родичів і друзів.

Мені здавалася ідіотською сама думка, ніби комусь з них захочеться побачити мою мазню.

Думка про те, що Едгар Фрімантл, котрий ще якийсь рік тому бився у Сент-Полі з Комітетом земельного планування з приводу тестового буріння скельного ґрунту, може читати лекцію по мистецтву справжнім меценатам і колекціонерам, здавалася мені абсолютно безглуздою.

Хоча самі картини виглядали цілком реальними, так само, як і процес їх малювання... Господи, працювати — це просто чудово. Коли я перед заходом сонця — сам тільки в шортах і музика гатить з радіо «Кістка»,— стояв у Малій Ружі перед мольбертом, вдивляючись у «Дівчину і Корабель №7», що народжувалася з надприродною швидкістю посеред порожнечі (ніби випливала з туману), я почувався цілком живим і бадьорим, людиною в належному місці, в належний час, поршнем у робочій машині. На цій картині корабель-привид трохи розвернуло, його назва вже читалася як Персе. Мені заманулося прогуглити це слово, Інтернет видав одну-єдину знахідку — вже сам по собі унікальний рекорд. Назву «Персе» мала якась приватна школа в Англії, чиї колишні учні називали себе «древніми персеянами». Там не йшлося про жоден «шкільний корабель», ані про трищогловий, ні про якийсь інший.

На цьому варіанті картини дівчинка у човні була в зеленій сукні з бретельками, що перехрещувалися на її голій спині, а навкруг неї по тихій воді було розсипано троянди. Картина бентежила.

Я почувався щасливим, коли гуляв берегом, снідав чи пив пиво, сам або з Ваєрменом. Я почувався щасливим, коли малював картини. Більш ніж щасливим. Коли я малював, я почувався заповненим щастям по вінця і цілком самодостатнім в тому докорінному сенсі, якого не міг собі уявити до свого пришестя на Думу. Але коли я згадував про виставку у «Ското», і всю ту метушню, в якій мені доведеться брати участь, щоби виставка пройшла успішно, мене заціплювало. Який там «острах перед сценою»; я впадав у справжню паніку.

Я став забудькуватим — забував відкривати мейли від Даріо, Джимі й Аліси Окойн зі «Ското». Якби Джек спитав мене напередодні мого виступу в аудиторії імені Гелдбарта в бібліотеці імені Селбі — чи це мене збуджує, я відповів би: так, авжеж, і попрохав би його погнати «шеві» до Оспрею, разом забувши всі питання. Коли Ваєрмен спитав, чи я вже радився з Алісою Окойн, яким чином краще згрупувати картини в експозиції, я запропонував йому перекинутися в теніс, бо, схоже, Елізабет подобається спостерігати нашу гру.

Потім, десь за тиждень до лекції, Ваєрмен сказав, що хоче показати мені якусь річ. Його авторську роботу: «Може, ти мені щось порадиш, як художник».

На столику, в тіні парасольки (Джек полагодив її за допомогою ізоляційної стрічки) лежала чорна тека. Розгорнувши її, я побачив щось схоже на глянсовий буклет. Його обкладинку прикрашала одна з моїх ранніх робіт «Захід з софорою», я подивувався професіоналізму, з яким її було зроблено. Під репродукцією йшов текст:

...

Дорога Лінні: поглянь на те, що я роблю у Флориді, і хоча я знаю, що ти надзвичайно зайнята людина…

Під «надзвичайно зайнята» стояла горизонтальна стрілка. Я підняв очі на Ваєрмена, він спокійно зустрів мій погляд. Позаду нього Елізабет вдивлялася в Затоку. Я сам не міг зрозуміти, дратує мене його втручання чи навпаки — втішає. Насправді в мені буяли обидві ці емоції. І щось мені не пригадувалося, щоб я йому хоч коли казав, що називаю свою старшу дочку Лінні.

— Можна використати інший шрифт, вибрати який тобі до вподоби, — промовив він. — Як на мене, цей занадто жантильний, його вибирала моя помічниця. Звичайно, в кожне інше запрошення легко вставити інше ім’я. Ти це сам можеш зробити. Приємно створювати такі речі на комп’ютері.

Я промовчав, натомість перегорнув сторінку. Наступна являла «Захід з морський вівсом», а на протилежній була картина «Дівчина і Корабель №1». Під репродукціями йшов текст: