Острів Дума - Страница 95

Та світдо загорілося, прогнавши темряву зі студії й зі сходів. На мить мені стало млосно, коли я помітив внизу пісок і калюжу води, та світло діставало до розчинених вхідних дверей. Їх безперечно розчахнуло вітром.

Телефон у вітальні замовк і ввімкнувся автовідповідач. Мій записаний голос пропонував абоненту залишити його повідомлення після сигналу. Абонентом виявився Ваєрмен.

— Едгаре, ти де? — дезорієнтований, я не міг второпати, що звучить в його голосі — хвилювання, тривога чи страх. — Зателефонуй мені, подзвони мені, зараз же! — Клац.

Донизу я зійшов, обережно намацуючи ногою кожну сходинку, мов вісімдесятирічний, і першим чином всюди вмикав світло: у вітальні, у кухні, в обох спальнях, у Флоридській кімнаті. Навіть у ванні ввімкнув, для цього мені довелося зробити крок у темряву і я напружився, очікуючи, чи не з’явиться звідти мені назустріч щось вогке й холодне в шатах з водоростей. Нічого не з’явилося. При повному світлі я відчув, що хочу їсти. Я був знову страшенно голодний. Це трапилося вперше від початку роботи з Ваєрменовим портретом... але ж, звісно, ця остання сесія була чимось особливим.

Нахилившись, я придивився до сміття, що його намело крізь прочинені двері. Просто пісок і вода, вона вже зібралася в краплі на кипарисовій підлозі, яку не забувала до блиску навощувати моя прибиральниця. Килим на нижній приступці сходів був вогким, та це й усе.

Я не дозволяв признатися собі в тім, що дошукуюся слідів ніг.

Пішов до кухні, зробив курячий сандвіч і жер його, стоячи в кутку. З холодильника вихопив пиво й запивав. Ум’явши сандвіч, я доїв рештки вчорашнього салату, більш-менш присмаченого майонезом Ньюмена. Потім пішов у вітальню телефонувати до Ель Паласіо. Ваєрмен відреагував на перший же дзвінок. Я збирався сказати йому, що виходив надвір подивитися, чи не пошкодила буря десь будинок, але моє місцеперебування під час його дзвінка цікавило Ваєрмена найменше. Ваєрмен ридав і сміявся.

— Я бачу! Бачу чудово, як колись! Ліве око чистесеньке. Не можу сам собі повірити, але...

— Охолонь, Ваєрмене, я тебе ледь розумію.

Він мене не послухав. Либонь, просто не міг.

— У розпал бурі ліве око мені пробило болем... невимовним болем... мов гарячим дротом... я думав, блискавка попала в дім, Господи бережи... зірвав пов’язку... і побачив, що бачу! Ти розумієш, що я тобі кажу? Я бачу!

— Так, — відповів я, — розумію. Це чудово.

— Це ти зробив? Ти, правда ж?

— Можливо. Ймовірно. В мене є для тебе картина. Завтра принесу. — Я зважився. — Гадаю, її варто добре берегти, аміго. Не думаю, що після того, як ефекта досягнуто, картини можуть потім на щось вплинути, проте я був так само впевнений, що Кері поб’є Буша.

Він щиро розреготався.

— Verdad, прийнято до виконання. Важко тобі було? Перш ніж я встиг відповісти, інша думка вколола мене.

— Як Елізабет пережила бурю?

— О Господи, жахливо. Бурі на неї завжди погано впливають, але цього разу... вона була жахливо налякана. Кричала щось про своїх сестер. Тесі й Ло-Ло, це ті, що потонули у двадцятих. Навіть просила мене сходити подивитися... та все вже минулося. А ти в порядку? Важко тобі було?

Я подивився на розсіяний між вхідними дверми й сходами пісок. Та нема там ніяких слідів. Якщо мені привиділося, ніби бачив якісь відбитки ніг, то все моя мистецька уява. До якоїсь міри. Але вже по тому. Я сподівався, що так.

— 21 —

Ми балакали ще хвилин п’ять... чи радше сам Ваєрмен балакав. Торохкотів, правду кажучи. Останні сказані ним слова були про те, що йому лячно лягати спати. Він боявся, що прокинеться, а ліве око знову сліпе, як і було. Я сказав йому, що не вірю, ніби йому варто боятися, побажав добраніч і повісив слухавку. Самого мене лякало те, що можу прокинутися серед ночі, а обабіч мене на ліжку сидять Тесі й Лора — Ло-Ло, як зве її Елізабет.

Котрась з них либонь колисатиме у вологій пелені Ребу.

Я взяв ще банку пива і повернувся нагору. До мольберта наближався, дивлячись собі на ступні, відтак різко задер голову, поглянув, немов хотів захопити портрет зненацька. В душі — раціональною її частиною — я очікував побачити дощенту спотворене фарбою обличчя, все в ляпах і згустках, які я кидав на полотно під час грози, коли єдиним освітленням мені слугували блискавки. Та інша частина моєї душі зналася на справі краще. Інша частина знала, що малювання мені освітлювало щось інше (так само не зір, а якесь інше відчуття скеровує руку метальника ножів із зав’язаними очима). Та частина моєї душі знала, що картина «Ваєрмен дивиться на захід» буде гарною, і саме такою вона й виявилася.

У деякому сенсі це була найкраща робота з усіх виконаних мною на острові Дума, бо вона була найраціональнішою — пам’ятаймо, аж до самого фіналу картина «Ваєрмен дивиться на захід» створювалася при денному світлі. Людиною при ясному розумі. Привид на портреті перетворився на молодого чоловіка з милим, чуттєвим, спокійним обличчям. З акуратним блискучим чорним волоссям. Легка посмішка ховалася в кутиках його губ, а також і в очах. Він мав красиві густі брови. А над ними широкий лоб, мов прочинене вікно, в якому кублилися спрямовані в бік Затоки думки цього юнака. Кулі в його відкритому мозку не було. Так само легко я міг би ліквідувати аневризму або злоякісну пухлину. Завершальна ціна за роботу виявилася високою, але рахунок було сплачено.

Гроза ущухла, лише десь далеко, над держаком пательні під назвою Флорида, ще трохи гуркотіло. Мені подумалося, що я міг би ще заснути, і маю право спати з ввімкнутою біля ліжка лампою. Реба не розповість про це нікому. Я можу спати навіть, затиснувши її під пахвою кукси. Я так робив раніше. А от Ваєрмен знову бачить. Хоча це і не в тему зараз. В тему було, як мені здавалося, те, що я нарешті написав щось капітальне.