Острів Дума - Страница 85

Я знову зашкандибав вниз до великої вітальні. Тут на кофейному столику лежав стос альбомів «Умілець» і кілька коробок кольорових олівців, але вони також не годилися. В моїй відсутній руці народилося відчуття гудючого свербіння і я вперше повірив, що дійсно спроможний це зробити... якщо знайду правильний засіб для втілення ідеї, от так.

Виринула думка, що засобом (медіумом) може бути якась персона, що править з-за Великого Потойбіччя, і я розсміявся. Щоправда, дещо нервово.

Я ввійшов до спальні, спершу не уявляючи по що. Відтак глянув на шафу і зрозумів. Десь за тиждень до того Джек возив мене на закупи — не в торгівельний центр «Кросроудс», а до чоловічої крамниці на площі Сент-Арманд — там я придбав півдюжини сорочок, що продаються застібнутими до комірця. Ілса малою називала їх «дорослими сорочками». Вони так і лежали у целофанових пакетах. Я зірвав упаковку, повитягав булавки і поскидав сорочки купою назад до шафи. Сорочки не були мені потрібні. Мені були потрібні їхні картонні вставки.

Оті гладенькі білі картонні прямокутники.

В кишені сумки від мого компа PowerBook знайшов маркер. В іншому житті мене дратували маркери — що запах їхніх чорнил, що схильність мазатися. У цім житті я полюбив їх за жирну чіткість створюваних ними ліній, тих ліній, що, здавалося, наполягали на власній абсолютній реальності. Я поніс картонки, маркери і рентгенівський знімок Ваєрменового мозку до Флоридської кімнати, де світло було тріумфально яскравим.

Свербіння в правій руці поглибилося. Тепер воно відчувалося майже приятельськи.

Я не мав лайт-боксу, на якому лікарі роздивляються рентгенівські плівки і томографічні скани, але скляна стіна Флоридської кімнати могла слугувати адекватною заміною. Мені навіть не потрібна була клейка стрічка. Я зумів вставити знімок у щілину між склом і хромованою облямівкою, і аж ось воно, та річ, якої, як дехто каже, не існує: мозок адвоката. Він плив понад Затокою. Якийсь час я вдивлявся в нього, сам не знаю, чи дуже довго — дві хвилини? чотири? — причарований тим, як синя вода проглядає крізь зубчату сіру вуаль, які ті узори перетворюють воду на туман.

Куля мала вигляд чорного, трохи розплющеного скалку. Трохи нагадувала кораблик. Човник, що пливе по кальдо ларго.

Я почав рисувати. Мав намір нарисувати його неушкоджений мозок, без кулі, але вийшло більше того, на що я сподівався. Я продовжував малювати і додав води, бо, розумієте, її потребував цей малюнок. Чи так хотіла моя відсутня рука? Чи вони були одним і тим самим? Це була просто рекомендація Затоки, але ж вона була, і виявилася достатньо успішною, бо я дійсно був талановитим сучим сином. Уся робота забрала лише двадцять хвилин, і коли я її закінчив, людський мозок плив Мексиканською Затокою. В певному сенсі це виглядало дуже круто.

А також страшнувато. Не хотілося б мені застосовувати таке слово до свого твору, але тут воно невідхильне. Знявши рентгенівський знімок, я порівняв його зі своїм малюнком — у технологічному фото є куля, у мистецькому творі її нема — і зрозумів дещо, на що мав би звернути увагу раніше. Саме коли почав малювати серію «Дівчина і Корабель». Те, що я робив, діяло не просто тому, що воно грало на нервових рецепторах; воно діяло, бо люди розуміли — на якомусь глибинному рівні вони дійсно це знали — те, на що вони дивляться, прийшло звідкись поза межі таланту. Відчуття, навіюване картинами Думи, було ледь усвідомлюваним жахом. Жахом, що очікує на своє проявлення. Вплетеним у прогнилі вітрила.

— 5 —

Я знову був голодний. Зробив собі сандвіч і закушував, сівши перед комп’ютером. Почав надолужувати брак інформації про гурт «Колібрі» — я став ніби трохи одержимим ними — аж тут озвався телефон. Дзвонив Ваєрмен.

— У мене зник головний біль, — повідомив він.

— Ти завжди так здоровкаєшся? — поцікавився я. — Наступного разу я від тебе мабуть почую: «Я щойно випорожнився?»

— Не варто легковажити цим. Голова мені боліла безперервно з того моменту, як я прокинувся на підлозі в їдальні після того, як намагався застрелитися. Іноді в ній просто трохи фонило, іноді там гуло, мов на новорічному балу у пеклі, але боліла вона завжди. А тут, з півгодини тому, раптом взяло і просто перестало. Я якраз готував собі каву, а воно раптом перестало. Я не міг повірити. Перша думка в мене була — я щойно помер. Я почав проходжуватися, мов по тонкій кризі, чекаючи, що ось-ось мій біль повернеться і довбоне мене Максвелівським срібним молотком, а він не повертається.

— Леннон Мак-Картні, — відгукнувся я. — 1968-й, і не кажи мені, ніби цього разу я помиляюся.

Він не сказав нічого. Доволі довго мовчав. Але я чув його дихання. Врешті він промовив.

— Едгаре, це ти щось зробив? Зізнайся Ваєрмену. Скажи таткові.

Я збирався сказати йому, що не маю до цього ніякого стосунку.

Відтак згадав, що він міг заглянути до теки зі своїми рентгенограмами і побачити, що однієї не вистачає. Також згадав про сандвіч — поранений моїми зубами, проте ще далекий від смерті.

— А як в тебе з зором? Є якісь зміни?

— Ніяких, ліва фара так і не світить. А якщо вірити Принсипу, ніколи вже не засвітиться. Принаймні у цьому житті.

Гадство. Та хіба я не знав у глибині душі, що не всю роботу ще зроблено? Це, вранішнє, трахання з маркером і картонкою аж ніяк не потягнуло б на справдішній нічний оргазм, як минулої ночі. Я почувався втомленим. Сьогодні мені не хотілося нічого, окрім як сидіти й дивитися на Затоку. Дивитися, як сонце сідає у caldo lagro, ініхера не малювати. Але ж в мене був Ваєрмен. Це ж, чорт забирай, Ваєрмен.