Острів Дума - Страница 72

Ярдів за сорок від судна виднівся гребний човен. У ньому, спиною до мене, сиділа дівчина. Її руде волосся було наскрізь фальшивим — у жодної живої дівчини не могло бути такого сплутаного кужелю на голови А ще її зраджувало платтячко. На ньому повторювався геометричний візерунок і написи Я ВИГРАЮ — ТИ ВИГРАЄШ. Ілса носила цю сукенку, коли їй було чотири чи п’ять рочків... десь, як тим близнючкам, котрих я бачив на сімейному портреті на майданчику сходів, що ведуть на другий поверх Ель Паласіо.

Я хотів закричати, застерегти її, щоб не наближалася до зогнилого корабля. І не міг. Безпорадний. Та, здавалося, це не має ніякого значення. Вона просто сиділа у тому симпатичному човнику, в Ілсиній сукенці в решіточку, погойдуючись на м’яких хвилях, і дивилася.

Я впав з ліжка, і впав на хворий бік. Я закричав від болю і перекинувся на спину, знадвору чулися звуки прибою, а з-під будинку лагідне мурмотіння мушель. Вони нагадали мені, де я, але не заспокоїли мене. «Я виграю, — промовляли вони, — я виграю, ти виграєш. Я виграю, ти виграєш. Я виграю. Пістолет, я виграю. Фрукт, ти виграєш. Я виграю, ти виграєш».

Моя відсутня рука, здавалося, горіла. Щоб не збожеволіти, я мусив це припинити, і на це була лише одна рада. Я піднявся нагору і наступні три години малював наче скажений. На столі переді мною не було моделі, жодного об’єкту не спостерігалося з мого вікна. Та й не потребував я нічого. Все, що треба, було у мене в голові. І, працюючи, я зрозумів до чого настирливо тягнули всі мої картини. Не обов’язково до дівчинки у човнику; вона слугувала хіба що додатковою приманкою, зачіпкою в реальності. До корабля я стримів увесь цей час. До корабля й заходу сонця. Обернувшись подумки назад, я усвідомив, всю глумливість ситуації: «Хелло», перший мій малюнок, зроблений олівцями того дня, коли я прибув сюди, був найближчим наближенням до головної цілі.

— 3 —

Я повалився у ліжко десь о пів на четверту й проспав до дев’ятої. Прокинувся, як новенький, з відчуттям свіжості і чистоти. Погода стояла чудова: так тепло й безхмарно вже тиждень не було. Баумгартени готувалися до повернення на північ, але я ще встиг душевно зіграти з їхніми хлопцями у фрізбі на пляжі. Мій апетит мені нагадував про себе, а біль — ні. Чудово знову відчути себе юним, хай хоч на годинку.

У голові в Елізабет також розвиднілося. Поки вона розставляла свої фігурки, я прочитав їй кілька віршів. З нами був Ваєрмен, нарешті неутомлений і в гарному гуморі. Світ видавався славним того дня. Це вже потім мені спало на думку, що Джордж Цукерка Браун заманював дванадцятирічну Тіну Гарібальді саме в ті хвилини, коли я читав Елізабет вірш Ричарда Вілбура про прання «Любов нас кличе до простих речей». Я вибрав його, бо випадково побачив у свіжій газеті повідомлення, що він став чимсь на кшталт тематичного вірша до Валентинового дня. Викрадення Гарібальді виявилося зафіксованим на плівці. Відеотаймер показував, що воно трапилося рівно о 15:16, десь о цій порі я саме зробив паузу, щоб сьорбнути зі своєї склянки ваєрменового зеленого чаю, і розгорнув аркуш з віршем Вілбура, який я роздрукував з Інтернету.

По технічному двору торгівельного центру «Кросроудс» стояли камери стеження. Гадаю, проти дрібних крадіїв. Цього разу вони зафіксували викрадення дитячого життя. Вона з’являється в кадрі, йдучи зліва направо, худеньке дівча з рюкзаком на спині. Ймовірно, вона хотіла зайти у торгівельний центр, перш ніж продовжити шлях додому. На запису, що його з якоюсь одержимістю не переставали крутити телеканали, можна було побачити, як він виникає з боку вантажного пандусу і бере її за зап’ясток. Вона піднімає на нього очі і, здається, про щось питає. Браун у відповідь киває і веде її геть. Спершу вона не пручається, але далі — вже перед тим як їм зникнути за сміттєвим контейнером — вона намагається вирватись. Але він міцно тримає її зап’ястя і вони зникають з поля зору камери. За висновками окружного патологоанатома, він убив її менш ніж через шість годин, проте, судячи з жахливих слідів на її тілі, ті години мусили видатися дуже довгими дівчинці, котра за своє життя нікому не завдала шкоди. Безкінечними вони їй мусили видатися.

«А за прочиненим вікном повітря ранку всуціль промите ангелами», — пише Ричард Вілбур у «Любові... до простих речей». Ні, Ричарде, аж ніяк! То були просто ганчір’яні ляльки.

— 4 —

Баумгартени відбули додому. Собаки Годфрі погавкали їм на прощання. У дім, де вони жили, приїхала бригада компанії «Веселі служниці» й завдала йому добрячу чистку. Собаки Годфрі прогавкали їм привіт (і прощавайте). Викинуте у рівчак, мов мішок зі сміттям, голе від пояса донизу тіло Тіни Гарібальді знайшли за ігровим полем дитячої бейсбольної ліги у Вілк-парку. По 6-му каналу показали її матір, вона ридала, роздираючи собі нігтями щоки. Замість Баумгартенів приїхали Кінтерни. Гості з Толідо звільнили №39 і там оселилися три приємні літні леді з Мічигану. Старенькі багато сміялися, а коли бачили мене або Ваєрмена, вони зазивно гукали — агов-егей. Не знаю, чи користувалися вони нововстановленим вай-фай у своєму №39, але першого ж разу, коли я грав з ними у скребл, вони нагодували мене сніданком. Коли старенькі леді виходили на післяобідні прогулянки, собаки Годфрі гавкали безустанно. Працівник автомийки «Джет-вош» у Сарасоті зателефонував до поліції й повідомив, що хлопець на відео з Тіною Гарібальді дуже нагадує його колегу-мийщика на ім’я Джордж Браун, котрого всі звуть «Цукерка». У Валентинів день Цукерка Браун пішов з роботи після полудня десь о пів на третю, сказав той чоловік, і повернувся тільки наступного ранку. Пояснив, що погано почувався. Мийка «Джет-вош» містилася лише за квартал від торгівельного центру «Кросроудс». За два дні після Валентинового дня я завітав до Паласіо і побачив у тамтешній кухні Ваєрмена, він сидів біля столу, закинувши назад голову, і весь тремтів. Коли конвульсії минулися, він заявив мені, що почувається прекрасно. Коли я сказав, що вигляд у нього аж ніяк не прекрасний, він різким, несхожим на себе тоном порадив мені тримати мої опінії при собі. Я показав йому три пальці і спитав скільки з них він бачить. Він відповів, що три. Я показав два і він сказав — два. Не без важких чуттів я вирішив залишити все, як є. Знову. Кінець кінцем, не був же я наглядачем при моєму Ваєрмені. Я намалював «Дівчину і Корабель №2», а потім і №3. На картині №2 дівчинка у човні була в синьому крапчастому платтячку Реби, але мене не покидала впевненість, що це все одно Ілса. А на №3 щодо цього вже не було ніяких сумнівів. Її волосся тут перетворилося на ніжно-шовковисту кукурудзяну чуприну, яку я пам’ятав з тих часів, і вдягнена вона була в блузку-матроску з гаптованим примхливим орнаментом коміром, яку я мав причини добре пам’ятати: вона була в цій блузі, коли якось у неділю впала з яблуні, що росла позаду нашого будинку, і зламала собі руку. На картині №3 корабель трохи розвернуло, тож я зміг прочитати перші літери його назви, що, намальована облупленою фарбою, збереглася на носу: ПЕР. Я не мав жодного уявлення, якими можуть бути решта літер. Ця картина також виявилася першою, де з’явився гарпунний пістоль Джона Істлейка. Він лежав на одній з лав човна, заряджений. Вісімнадцятого лютого приїхав приятель Джека, щоб допомогти з ремонтом у якомусь з орендних будинків. Собаки Годфрі обгавкали його всією капелією, припрошуючи заходити у будь-який зручний для нього час, коли йому намріється, щоб добрячий кусень було вирвано з його високо посадженої, упакованої у гіп-гопівські джинси жопки. Поліція опитала дружину Цукерки Брауна (вона також називала його Цукеркою, всі кругом називали його Цукеркою, він, певне, й Тіні Гарібальді запропонував звати його Цукеркою, перш ніж піддати її тортурам і вбити) про його місцеперебування у Валентинів день. Вона сказала, що, можливо, він і був тоді хворий, але хворів не вдома. Додому того дня він з’явився близько восьмої вечора. Вона сказала, що їй він приніс коробку шоколадних цукерок. Вона сказала, що він завжди любив робити такі милі подарунки. Двадцять першого лютого любителі кантрі-музики сіли у свій спортивний автомобіль з відкритим верхом і рвонули у північний клімат, з якого були сюди з’явилися. На їх місце ніхто не приїхав. Ва