Острів Дума - Страница 69

Робота не забрала багато часу, і я дещо зрозумів, поки малював: на папір через кінчик авторучки сочилася моя сверблячка. Жінка на малюнку була порцеляновою фігуркою, але також вона була Пам. Це була Пам, але також вона була порцеляновою фігуркою. Волосся в неї було довшим, ніж я запам’ятав з нашої останньої зустрічі, воно лягало їй на плечі. Вона сиділа на

(на ПРИЯТЕЛІ, на ТОВАРИШІ).

На стільці? Ні, у кріслі. У кріслі-гойдалці. Не було в нас такої речі в домі, коли я його покидав, а тепер ось з’явилася. Щось лежало на столі біля неї. Спершу я не міг зрозуміти, що воно таке, аж ось воно вилилося з кінчика ручки і перетворилося на коробку з друкованими літерами на кришці. «Ніжна Зваба»? Невже «Ніжна Зваба»? Ні, написано «Бабусине солодке». Моя ручка сотворила щось поряд з коробкою. Вівсяне печиво. Саме таке, яклюбить Пам. Поки я на нього дивився, ручка намалювала в руках у Пам книжку, але під таким кутом, що назву я прочитати не зміг. Тим часом ручка начеркала риски від вікна до ніг моєї дружини. Пам казала, там іде сніг, але зараз сніг перестав. Риски були сонячними променями.

Я вирішив, що малюнок завершено, але виявилося, що на ньому не вистачало ще двох деталей. Ручка перейшла до лівого кута аркушу і там вмить з’явився телевізор. Нова модель з пласким екраном, як у Елізабет. А от під ним...

Ручка кінчила і впала. Свербіння зникло. Пальці в мене задерев’яніли. На протилежному боці столу дрімала, все глибше провалюючись у справжній сон, Елізабет. Колись вона напевне була юною й гарною. Колись вона напевне була омріяною дівчиною для якогось юнака. Зараз вона хропла, роззявивши свого майже геть беззубого рота в бік стелі. Якщо десь в тім напрямку перебуває Бог, подумав я, нехай трохи потерпить.

— 8 —

Я бачив телефони і в бібліотеці, і в кухні, пррте бібліотека від Порцелянової вітальні була ближче. Я вирішив, що ні Ваєрмен, ні Елізабет не образяться на мене через один дзвінок в далеку Міннесоту. Я взяв слухавку і, притиснувши її собі до грудей, завмер. Поряд з лицарським обладунком, підсвічена зі стелі вузькими променями хитрих світильників, на стіні була вітрина зі старовинною зброєю: довга дульнозарядна рушниця, не інакше як часів Американської революції, пістоль-кременівець, кишеньковий деринджер, що був би на своєму місці у чоботі якогось шулера на річковому пароплаві, карабін-вінчестер. Понад карабіном висів пристрій, котрий тримала в себе на колінах Елізабет того дня, коли ми з Ілсою її вперше побачили. По обох його боках, разом утворюючи перекинуте V, висіли чотири шворня. Стрілами їх не годилося назвати, бо були закороткі. Гарпун — ось доладне слово. Вістря вони мали блискучі і на вигляд дуже гострі.

«Такою штукою можна серйозно вразити, — подумав я, а відтак: — Мій батько був нирцем».

Я викинув ці думки з голови і зателефонував туди, де колись був мій дім.

— 9 —

— Хело, Пам, це знову я.

— Я не бажаю тебе більше чути, Едгаре. Ми все вже обговорили.

— Не зовсім. Я не заберу в тебе багато часу. Я тут зараз назираю за старою леді. Вона оце заснула, але я не хочу надовго випускати її з ока.

Попри все, це заінтригувало Пам.

— Що ще за стара леді?

— Її ім’я Елізабет Істлейк. Їй за вісімдесят, вона на межі Альцгаймера. Її постійний доглядач зараз ліквідує якусь проблему з електрикою в чиїйсь сауні, а я його тут підміняю.

— Ти захотів повісити собі на груди золоту зірочку «За допомогу немічним»?

— Ні, просто телефоную тобі, щоб довести, що я не здурів, — я притиснув слухавку плечем до вуха, тримаючи в руці малюнок.

— Чому це так тебе хвилює?

— Тому що ти впевнена, ніби все спровокувала Ілса, а вона тут ніяким боком.

— О Господи, ти безнадійний! Якщо вона подзвонить із Санта-Фе і пожаліться, що в неї на кросовку порвався шнурок, ти враз вилетиш туди, щоб привезти їй новий!

— А ще мені не подобається, що ти вважаєш, ніби я тут зсуваюся з глузду, а я якраз в повному порядку. Отже... ти мене слухаєш?

Тиша та тім боці, та й це вже гарно. Вона слухала.

— Ти десять, може п’ятнадцять хвилин, як вийшла з душу. Певне що так, бо ти зараз у халаті і волосся в тебе зачесане назад. Гадаю, ти, як і колись, не любиш сушити його феном.

— Звідки ти...

— Яне знаю звідки. Коли я подзвонив, ти сиділа у кріслі-гойдалці. Ти, мабуть, купила його після нашого розлучення. Читала книжку і їла печиво. Зараз сонячно, сонце світить у вікно. В тебе з’явився новий телевізор, з пласким екраном... — тут я зробив паузу. — І кіт. У тебе є кіт, він спить під телевізором.

На тім кінці запала мертва тиша. Поряд зі мною вітер шпурляв дощем у вікна. Я хотів було спитати її, чи вона там ще жива, але вона сама заговорила, погаслим, зовсім не своїм голосом. Я гадав, вона вже не стане краяти мені серце, але помилявся.

— Перестань стежити за мною. Якщо ти колись мене кохав... перестань шпигувати.

— А ти перестань мені докоряти, — прохрипів я на грані зриву. Раптом згадав Ілсу перед відльотом у Браун, як вона стояла під тропічним сонцем перед терміналом Дельти, дивилася мені в обличчя і говорила: «Ти заслуговуєш на краще, іноді я дивуюся, чи ти сам віриш в це».

— Те, що зі мною трапилося — не моя провина. Нема моєї провини в аварії і в цьому, що зараз, теж нема. Я не просив цього.

Вона закричала:

— Ти вважаєш, що я винна?

Я заплющив очі, молячи когось, чи щось, утримати мене від відповіді злістю на злість.

— Та ні, звісно що ні.

— Тоді не діставай мене! Перестань мені дзвонити! Перестань ЛЯКАТИ мене!