Острів Дума - Страница 59

— Ви жартуєте? Звісно, я звернуся першим чином сюди.

— І, звичайно ж, я перевірю контракт, — додав Ваєрмен з усмішкою херувима.

Наннуцці теж віддячив йому посмішкою.

— Безумовно і беззаперечно. Хоча навряд чи вам доведеться там багато перевіряти; стандартний контракт галереї «Ското» з дебютантом займає півтори сторінки.

— Містер Наннуцці, — сказав я, — я дійсно не знаю, як вам віддячити.

— Ви це вже зробили, — відповів він. — У мене перехопило серце, себто те, що в мене від нього залишилося, і я пережив потрясіння. Перш ніж ми попрощаємося, є ще одна справа.

У себе на столі він знайшов блокнот, щось написав у ньому, відтак вирвав аркушик і вручив мені, як лікар вручає пацієнтові рецепт. Написане там великими друкованими літерами слово теж було, ніби якесь з рецепту. LIQUIN.

— Що таке лікін? — спитав я.

— Фіксатор. Я раджу вам за допомогою паперового рушника покривати ним готові картини. Тонким шаром. Хай сохне добу, а потім накладіть другий шар. Таким чином ваші заходи сонця залишаться яскравими й свіжими на століття. — Він поглянув на мене так урочисто, що шлунок мені мало не під горло підкотився. — Я не знаю, чи вони аж такі гарні, що заслуговують на таке довге життя, проте, цілком можливо. Хто знає? Можливо, саме так.

— 8 —

Ми пообідали в «Зорії», в тім ресторані, котрий згадувала Мері Айр, і я дозволив Ваєрмену замовити мені перед їжею бурбон. Це я вперше скуштував після аварії справжній міцний напій і він подіяв на мене дивним чином. Усе навкруги набуло різкості, а світ просяк яскравими кольорами. Кути речей — дверей, вікон, навіть задрані лікті метушливих офіціантів — здавалися такими гострими, що можуть краяти повітря, через розрізи в якому ось-ось почне вливатися якась темніша, густіша атмосфера, розпливаючись навкруги сиропом. Замовлена мною риба-меч смакувала гарно, зелена квасоля лускала в мене на зубах, а крем-брюле було таким рясним, що його неможливо було доїсти (але одночасно таким, що неможливо було його не доїсти). Розмова між нами трьома точилася приємна; сміху звучало вдосталь. І все ж таки мені хотілося, щоб обід скоріше скінчився. Голова не перестала боліти, хоча пульсація переповзла на потилицю (мов вага в якомусь з видів боулінгу), а щільний рух автомобілів на Мейн-стріт за вікном мене дратував. Кожний звук клаксона звучав злостиво-загрозливо. Мені хотілося на Думу. Я хотів темряви над Затокою і тихої балачки мушель піді мною, хотів лежати в ліжку, і щоб Реба лежала на сусідній подушці.

На той час, коли офіціант підійшов спитати, чи не хочемо ми ще кави, Джек підтримував розмову вже майже самотужки. У своєму стані надчутливості я бачив, що не тільки мені хотілося переміни обстановки. Приглушене світло в ресторані й червоно-брунатна засмага Ваєрмена не дозволяли розгледіти як він зблід, проте я гадав, що сильно. І ліве око в нього знов сльозилося.

— Рахунок, будь ласка, — попросив Ваєрмен, спромігшись на посмішку. — Перепрошую за припинення бенкету, але я хочу повернутися до моєї хазяйки. Якщо ви не проти, хлопці?

— Чого б це мені бути проти, — сказав Джек, — безплатно попоїв, та ще й встигну додому вчасно, зможу подивитися «Спорт-центр»? Вигідний день.

Джек пішов за машиною, а ми з Ваєрменом чекали надворі. Тут, у яскравому світлі, що лилося від багаторівневого гаража, вигляд мого друга не додав мені радості, лице в нього було зовсім жовтим. Я спитав його, чи нормально він почувається.

— Ваєрмен гарний, як картинка, — відповів він. — Натомість у міс Істлейк було кілька важких безсонних ночей. Звала своїх сестер, звала тата, звала кого завгодно, хіба що не вимагала подати їй кухля й люльку та привести трьох скрипалів. Це якимсь чортом пов’язано з повнею. Ніякої логіки, але щось таки в цім є. Клич Діани чують тільки ті, чий нетвердий розум налаштований на її хвилю. Оскільки місяць вже в останній чверті, вона скоро почне знову спати спокійно всю ніч. Отже і я почну висипатися. Сподіваюся.

— Добре.

— На твоїм місці, Едгаре, я відклав би вирішення цього галерейного питання на завтра. А ще, не припиняй малювати. Ти трудова бджілка, але чи вистачить в тебе картин на цілу виставку...

Позаду нього стояла облицьована плиткою колона. Він сперся на неї спиною. Я був майже певен — якби її там не було, він так і впав би навзнак. Дія бурбону трохи послабшала, але зір у мене залишався достатньо загостреним, аби помітити, що відбулося з його очима, коли він втратив рівновагу. Праве дивилося вниз, ніби намагаючись розгледіти черевики, тоді як налите кров’ю і слізьми ліве закотилося вгору так, що від райдужки залишилася тільки дужка. Я встиг подумати, що побачене мною взагалі-то неможливе, очі не можуть дивитися в таких абсолютно протилежних напрямках. Але це напевне стосується тільки здорових людей. Аж раптом Ваєрмен почав осідати. Я підхопив його.

— Ваєрмен? Ваєрмене?

Він струсонув головою, відтак поглянув на мене. Обидва ока дивляться разом, притомні. Лиш тільки ліве червоне й надто блищить. Він витяг хусточку, втер собі щоку. Засміявся:

— Я чув, що людину можна всипити нудною балачкою, але щоб я сам такому піддався? Безглуздя якесь.

— Ти не задрімав. Ти... я не знаю, що з тобою трапилось.

— Не грай дурника, ляльководе, — відповів Ваєрмен.

— Та ні ж бо, очі в тебе були геть ненормальними.

— Це називається — сонними, мучачо. — Він обдарував мене одним зі своїх патентованих ваєрменівських поглядів: згори вниз, брови здійняті, кутики губ загнуті — ось-ось усміхнеться. Але в мене залишилося враження, що він достеменно знає, що мене налякало.