Острів Дума - Страница 53

— А ти коли-небудь казала йому, що пустиш про нього поголоску, якщо не почне їх приймати? Розповіси усім навкруг?

— Ні. І зараз не збираюся цього робити! — в її голосі чувся переляк. — Ти гадаєш, мені треба, щоб увесь Сент-Пол знав, що я спала з Томом Райлі? Що в мене з ним було щось?

— А якщо весь Сент-Пол знатиме, що ти просто непокоїшся за нього? Чи це так диявольськи жахливо?

Вона промовчала.

— Я тільки хочу, щоб ти зустрілася з ним, коли він повернеться...

— Ти тільки хочеш! Так і є! Все життя ти тільки чогось і хотів. Ось що я тобі скажу, Едді, якщо це діло тобі дійсно не до сраки, то сам з ним і балакай! — Знову забриніла та сама жорсткість, проте цього разу з-за неї визирав переляк.

Я сказав:

— Якщо це ти сама ініціювала розрив, можливо, ти ще маєш на нього сильний вплив. Можливо, достатньо потужний, щоб врятувати йому життя. Я розумію, це страшно, але ти вже влипла.

— Ні, не влипла. Я вішаю слухавку.

— Якщо він себе вб’є, навряд, щоб тебе до кінця життя мучили докори сумління... Але, гадаю, пару років тобі таки буде дуже погано.

— Не буде. Я спатиму спокійно, як дитя.

— Вибач, Пандо, я тобі не вірю.

Я назвав її пестливим ім’ям, якого не вживав багато років, сам не знаю, звідки воно вигулькнуло, але це її зламало. Вона знов почала ридати. Цього разу в її плачу не чулося злості.

— Ну чому ти така падлюка? Чому ти не залишиш мене у спокої? Мені вже більше нічого не хотілося. Хіба що проковтнути пару болегамувальних пігулок. А ще, либонь, розпластатися на ліжку й поплакати самому, хоча не певен.

— Скажи йому, що ти знаєш. Скажи, щоб він пішов до свого психіатра і знову почав приймати антидепресанти. І ось ще що, найважливіше — скажи йому, що якщо він себе вб’є, ти про це розкажеш усім, починаючи від його матері й брата. Без різниці, як воно буде замасковано, всі знатимуть, що він сотворив самогубство.

— Я не можу цього зробити! Я не зможу! — в її голосі безпорадність.

Я зважив на це і вирішив, що цілком можу перекласти відповідальність за життя Тома Райлі на неї — просто передаю оце їй її телефонним дротом. Вчинків в такому стилі не було в репертуарі старого Едгара Фрімантла, але ж той, колишній Едгар Фрімантл також ніколи не міг собі уявити, що малюватиме заходи сонця. Або гратиметься з ляльками.

— Тобі вирішувати, Пандо. Звичайно, все даремно, якщо він збайдужів до тебе, проте...

— О, не збайдужів, — вона здалася ще безпораднішою.

— Тоді скажи йому, що він мусить розпочати життя знову, подобається йому це чи ні.

— Добрий старий Едгар, він все ще чимсь керує, — промовила вона втомлено. — Навіть зі свого острівного королівства. Добрий старий Едгар. Едгар-чудовисько.

— Це несправедливо, — сказав я.

— Прекрасно, — заперечила вона і повісила слухавку. Я ще якийсь час посидів на тахті, дивлячись, як захід яскравішає, і відчуваючи, як у Флоридській кімнаті холоднішає повітря. Люди, які вважають, ніби зими у Флориді не буває, дуже помиляються. У 1977-му в Сарасоті випало снігу на дюйм. Гадаю, зараз холоднішає всюди. Можу побитися об заклад, що в пеклі теж іде сніг, але навряд чи з нього можна щось зліпити.

— 2 —

Ваєрмен зателефонував наступного дня щойно після полудня і спитав, чи дійсно я його чекаю в гості на оглядини моїх картин. Я почувався трохи непевним, пам’ятаючи його обіцянку (чи погрозу) безоглядно висловити свою думку, проте запросив його мерщій приходити.

Я виставив шістнадцять робіт, які здавалися мені найкращими... Хоча при ясному холодному світлі січневого дня всі вони тепер здалися мені доволі нікчемними. Етюд з Карсоном Джонсом так і лежав у моїй спальні на полиці шафи. Я його витяг, причепив до картону і теж поставив останнім у ряду. Малюнок олівцями виглядав недбалим і надто простецьким на тлі картин олією, він, звісно, також був найменшим, утім я вважав, що в ньому є щось таке, чого бракує решті.

Я хотів було виставити й картину з червоною хламидою, але передумав. Не знаю, чому. Можливо тому, що від неї мене брали дрижаки. Замість того я поставив нарисований олівцями танкер — «Хелло».

Про появу Ваєрмена повідомило дзижчання, він прибув у яскраво-синьому гольф-візку під франтуватим жовтим тентом. Йому не треба було натискати дзвоник. Я вже зустрічав його, стоячи у дверях.

— У тебе напружений вигляд, мучачо, — промовив, заходячи, Ваєрмен. — Розслабся. Я не лікар, і ми не в оглядовому кабінеті.

— Не можу дати собі ради. Якби це була якась споруда, а ти був будівельним інспектором, я не почувався б так, але...

— Але все те було в іншому житті, — закінчив фразу Ваєрмен. — Тепер маєш нове, де ти поки що не набив собі мозолів.

— Усе залежить від розміру.

— Ти збіса таки маєш рацію. Оскільки вже згадали про твою минувшину, то чи ти телефонував своїй дружині у тій справі, що обговорював зі мною вчора?

— Так. Ти хочеш почути детальний звіт про матч?

— Та ні. Хочу лише взнати, чи ти задоволений тим, як пройшла розмова.

— Я не мов нормальної розмови з Пам з того дня, як прокинувся у шпиталі. Однак я майже впевнений, що вона побалакає з Томом.

— Гадаю, кабанчику, цього цілком достатньо, «Бейб», 1995. — Ми вже опинилися в хаті і він зацікавлено роздивлявся навкруги. — Мені подобається, як ти тут все розташував.

Я зареготав. Бо не торкався навіть таблички «не палити» нателевізорі.

— Новий тут тільки тренажер нагорі, якого мені встановив Джек. Тиж тут бував раніше, правда?

Замість відповіді він загадково усміхнувся.