Острів Дума - Страница 51

Тієї ж зими вона помітила, що родичі почали втомлюватися від її захоплення — спершу Великі Злюки Марія й Ганна, потім Тесі й Ло-Ло, далі Тато, а насамкінець навіть Няня Мельда. Чи розуміла вона, що у великих дозах навіть геній набридає? Либонь, якось по-дитячому інстинктивно, розуміла.

Далі, спровоковане суцільною байдужістю, їй прийшло рішення змусити їх побачити те чудо, яке бачила вона, переосмисливши його.

Почалася сюрреалістична фаза: спершу її птахи полетіли догоричерева, далі пішли по воді тварини, а потім з’явилися Усміхнені Коні, і вони принесли їй крихту слави. Тоді-то щось і змінилося. Тоді виповзло щось темне, що почало використовувати маленьку Ліббіт як свій канал. Вона почала малювати свою ляльку, а коли закінчила, лялька почала говорити.

Новін.

На той час Адріана вже повернулася з Веселого Парижа і попервах Новін здебільшого балакала високим жантильним голоском Аді, то питаючи Елізабет, чи вміє вона hinky-dinky-parley-voo, то наказуючи розчісувати їй руде волосся. Іноді Новін заколисувала її співом, і тоді Елізабет засинала під ковдрою, вимощеною портретами ляльки — дебеле, кругловиде, цілком коричневе, окрім червоних губ, обличчя.

Новін співає — Братець Жако, братець Жако, чи спишш? Чи ти спиш? Dormez-vous, dormez-vous?

Інколи Новін розповідала їй історії — заплутані, проте чудові — там. Попелюшка гуляла в червоних черевичках з Країни Оз, а заблукалі в чарівному лісі близнюки Бобсі знайшли цукерковий будиночок під дахом з м’ятного льодяника.

Але потім голос Новін змінився. Він перестав бути голосом Аді. Він перестав бути голосом будь-кого з тих, кого знала Елізабет, і він продовжував говорити, навіть коли Елізабет наказувала Новін стулити пельку. Спочатку, можливо, і цей голос був приємним. Можливо, забавним. Дивним, проте забавним.

А потім все змінилося, чи не так? Бо мистецтво — це магія, та не всяка магія є білою.

Навіть для маленької дівчинки.

7 — МИСТЕЦТВО ЗАРАДИ МИСТЕЦТВА

— 1 —

У серванті, що стояв у вітальні, була пляшка віскі. Мені схотілося випити чарочку, але перегодом. Я вирішив спершу з’їсти яєчний сандвіч і обдумати, що я їй скажу, але й цього я не став робити. Іноді, щоби щось зробити, треба просто почати це робити. Я пішов з бездротовим телефоном до Флоридської кімнати. Там навіть із зачиненими віконними рамами було прохолодно, але це навіть краще. Я гадав, що свіже повітря підбадьорить мене. А вид сонця, що котиться до обрію, малюючи по воді золоту доріжку, можливо, мене заспокоїть. Бо ж не було в мене спокою. Серце калатало, щоки палали, стегно боліло дико і раптом я із жахом усвідомив, що забув ім’я моєї дружини. Як я не намагався його видобути з пам’яті, мені кожного разу являлося слово peligro, що іспанською означає — небезпека.

Я вирішив, що перш ніж телефонувати до Міннесоти, мені потрібна одна річ.

Я полишив телефон на м’якій тахті, прошкандибав у спальню (вже з костуром; ми з ним будемо нерозлучні тепер аж до ночі) і взяв Ребу. Одного погляду в її сині очі вистачило, щоб згадати ім’я Пам, і серцебиття в мене стишилося. Сунувши мою ліпшу подружку —хай помахує рожевими ногами без кісток — собі під пахву кукси, я повернувся до Флоридської кімнати й знову сів. Реба плюхнулась мені на коліна, але я посадовив її збоку, лицем до призахідного сонця.

— Дивись на нього довго й осліпнеш, — сказав їй. — Авжеж, саме в цьому полягає весь сенс забави. Брюс Спрингстін, 1973, чи близько до того, мучачо.

Реба не відповіла.

— Я мав би сидіти зараз нагорі й малювати, — повідомив я їй. — Створювати гаспидське мистецтво заради мистецтва.

Нуль відповіді. Широко розплющеними очима Реба промовляла всенькому світу, що їй нав’язали найгидкішого з усіх американців.

Я взяв бездротову слухавку й ткнув їй межи очі.

— Я зможу.

Реба не реагувала, хоча, схоже, здивувалася. Під нами мушлі продовжували свою піддрочувану вітром суперечку: Це ти, та ні, не я, а ні, таки ж ти.

Мені ж хотілося продовжувати дискусію з моєю Лялькою-Контролеркою-Люті. Натомість я набрав мій колишній домашній номер. Згадав його без проблем. Була надія, що потраплю на автовідповідач. Але почув засапаний голос хазяйки.

— Ой, Джоуні, слава Богу, ти передзвонила. Я запізнююсь, і боялася, що до чверті на четверту я не всти...

— Це не Джоуні, — сказав я і знову потягнув Ребу собі на коліна, навіть не усвідомлюючи цього. — Це Едгар. І ти мусиш відмінити свою зустріч у чверть на четверту. Нам треба дещо обговорити, і це важливо.

— Що трапилось?

— Зі мною? Нічого, я в порядку.

— Едгаре, ми не могли б побалакати пізніше? Мені треба зробити зачіску, а я запізнююсь. Я повернуся о шостій.

— Це стосується Тома Райлі.

У тій частини світу, де була Пам, запала тиша. Вона тривала секунд з десять. За ці секунди золота доріжка на воді, либонь, лиш трохи потемнішала. Елізабет Істлейк добре знала Емілі Дікінсон. Мені було цікаво, чи так само гарно вона знала Вейчела Ліндсея?

— Що там з Томом? — спитала врешті Пам. У її голосі прозвучала обережність, глибока обережність. Я був певен, що візит до перукарки вже вилетів їй з голови.

— Маю підстави вважати, що він задумав самогубство, — я притис слухавку до вуха плечем і почав гладити Ребі волосся. — Тобі про це щось відомо?

— Мені що... Що мені…— в її засапаному голосі звучало приголомшення. — 3 якого дива, заради Бога, я би мусила... — Вона почала оговтуватись, роз’ятрюючи в собі обурення. Схоже, це найкращий метод в таких ситуаціях. — Ти знічев’я дзвониш мені й хочеш, щоб я тобі розповіла, які у Тома Райлі в мозку крутяться думки? Я вважала, що тобі покращало, але маю підзору, ти...