Острів Дума - Страница 48

— Я подивлюся, але ж ви знаєте, як я не люблю, коли ви піднімаєтеся без мене.

— Мені не хотілося гукати тебе по вокі-токі. Я почуваюся чудово. Іди-но подивися. І хай твій новий друг також подивиться. О, я знаю, хто ти. — Вона посміхнулася, поманивши мене пальцем. — Ваєрмен мені все про тебе розповідає. Ти новий мешканець Лососевої мизи.

— Він називає цей будинок Великою Ружею, — сказав Ваєрмен.

Вона засміялася. Прокуреним сміхом, що перейшов у кашель. Відтак поточилася і Ваєрмен поспішив підтримати її. Міс Істлейк, здавалося, не звернула уваги ані на свій кашель, ні на реакцію Ваєрмена.

— Мені подобається! — проголосила вона, прокашлявшись. — Так, золотце, мені подобається нова назва! Підходь, подивишся, як я аранжувала школу, містере...? Я певна, що чула твоє ім’я, але воно десь вискочило, таке часто трапляється, ти містер...?

— Фрімантл, — назвався я, — Едгар Фрімантл.

Я приєднався до них біля ігрового столу, вона подала мені руку. М’язів на ній не відчувалося, але була вона, як і її ступні, доволі великого розміру. Мистецтво привітання вона не забула, бо потисла мою долоню якомога міцніше. Під час нашого рукостискання вона дивилася на мене зі щирою цікавістю. Мені сподобалося, як спокійно вона визнає слабкість своєї пам’яті. І хай там який в неї Альцгаймер, але сам я затинався розумом і язиком куди більше за неї.

— Приємно познайомитися, Едгаре. Я бачила тебе раніше, але не пригадаю коли. Згадаю потім. Велика Ружа! Класно звучить!

— Мені подобається мій будинок, мем.

— Добре. Я вельми рада, що він тебе задовольняє. Знаєш, це мистецький дім. Едгаре, ти ж художник?

Вона дивилася на мене своїми простодушними синіми очима.

— Так, — промовив я найперше і найлегше та, либонь, це й було правдою. — Гадаю, що так.

— Безумовно, ти художник, золотце. Я одразу це зрозуміла. Я хочу якусь із твоїх картин. Ваєрмен узгодить з тобою ціну. Він і юрист, і прегарний кухар, він тобі про це казав?

— Так... ні... тобто... — Я розгубився. Бесіду вона сплітала одночасно з багатьох ниток. Ваєрмен, цей пес, здавалося, ледь стримується, щоб не зареготати. Тим самим, звісно, і мене підбиваючи до сміху.

— Я намагаюся отримати картини всіх художників, котрі зупиняються у Великій Ружі. В мене є намальована там річ Гаринга. Є також етюд Далі.

Це відбило в мене охоту сміятися.

— Справді?

— Авжеж! Я покажу тобі трохи згодом, його не можна оминути, він у телевізорній кімнаті, а ми завжди дивимося Опру. Правда ж, Ваєрмене?

— Так, — погодився він і кинув погляд собі на внутрішній бік зап’ястя, де блиснув циферблат годинника.

— Але ми не конче мусимо дивитися її хвилина в хвилину, бо маємо чудовий пристрій, що називається... — Вона замислилася, нахмурилася і приклала палець до ямки на своїй пухкій щоці. — Віто? Ваєрмен, він зветься Віто?

Той посміхнувся:

— ТіВо, міс Істлейк.

Вона розсміялася.

— ТіВо, хіба не кумедне слово? Та хіба ми самі не смішні з цими формальностями? Для мене він Ваєрмен, а я для нього міс Істлейк — окрім тих випадків, коли я дратуюся через те, що назви речей випадають мені з голови. Ми мов персонажі з якоїсь вистави! Такої веселої, де знаєш, що ось-ось заграє оркестр і вся трупа заспіває!

Вона зареготала, аби показати всю чарівливість цієї ідеї, проте її сміх звучав строха ніби божевільно. Цього разу її акцент скерував мої думки від Маргарет Мітчелл до Тенесі Вільямса.

Лагідно, дуже лагідно Ваєрмен промовив:

— Може, ми перейдемо до іншої кімнати і подивимося врешті Опру? Гадаю, вам варто сісти. Ви можете закурити сигарету, коли дивитиметеся Опру, як вам подобається.

— Хвилинку, Ваєрмене. Одну хвилинку. У нас так рідко бувають гості. — А тоді до мене. — Який ти художник, Едгаре? Ти віриш у мистецтво заради мистецтва?

— Безперечно, мистецтво — заради мистецтва, мем.

— Я рада. От саме це Лососева миза полюбляє найбільше. Чи як ти це називаєш?

— Моє мистецтво?

— Ні, золотко — Лососеву мизу.

— Велика Ружа, мем.

— Хай буде Велика Ружа. А я для тебе хай буду Елізабет.

Я посміхнувся. Я мусив, бо вона не фліртувала, а була щирою.

— Добре, Елізабет.

— Чудово. За пару хвилин ми підемо до телевізорної кімнати, але спершу... — Вона знову спрямувала свою увагу до ігрового столу. — Ну, Ваєрмене? Ну, Едгаре? Ви бачите, як я розставила дітей?

Їх там було близько десятка, всі обличчями обернуті до лівого рогу шкільного будинку Перекличка школяриків?

— Про що це вам говорить? — спитала вона. — Ваєрмен? Едвард? Хто з вас скаже?

Крихітна похибка, авжеж, мені самому не звикати до таких похибок. Але цього разу роль бананової шкірки зіграло моє власне ім’я.

— Перерва? — спитав Ваєрмен, знизавши плечима.

— Та ні ж, — відгукнулася вона. — Якби перерва, вони б усі гралися, а не збилися купою, вибалушивши очі.

— У школі або пожежа, або навчальна пожежна тривога, — сказав я.

Вона перехилилася через свій ходунок (невсипний Ваєрмен ухопив її за плече, щоб не втратила рівноваги) і поцілувала мене в щоку. Це збіса дуже здивувало мене, але сподобалося.

— Дуже добре, Едварде! — вигукнула вона. — Але що саме там діється?

Я добре подумав. Це не важко, якщо поставитися до питання серйозно.

— Тренування.

— Так! — її сині очі освітилися задоволенням. — Тепер поясни Ваєрингу, як ти здогадався.

— Якби там була пожежа, вони б розбігалися на всі боки. А вони замість того...

— Чекають, коли можна знову зайти, так... — Але тут вона обернулася до Ваєрмена і я побачив зовсім іншу жінку, злякану. — Я знову назвала тебе неправильним ім’ям.