— Хто грає під 48 номером, і як ти натрапила на фана «Твінзів» у Брауні? Я гадав, там царство «Ред сокс».
— 48-й номер — це Торії Гантер, — відповіла вона, глянувши на мене так, ніби я був найтупішим у світі йолопом. — Там у центральному студентському клубі стоїть величезний телевізор, тож я якось зайшла туди в липні, коли «Шкарпетки» грали з «Близнюками». Там було повно народу, хоча йшла літня сесія, але тільки на мені й Карсоні були символи «Близнюків» — він був у їхній майці, а я в кашкеті. Тож, зрозуміло, ми сіли поряд, ну й...
Вона знизала плечима, показуючи, що далі все було як водиться.
— Якого він кольору, в релігійному сенсі?
— Баптист. — Вона поглянула на мене дещо зухвало, ніби назвала його канібалом. Хоча, як член добропорядної Першої Церкви Невизначеного Чогось, я не ставився негативно до баптистів. Мені не подобалися тільки ті церкви, що наполягають на тому, що їхній Бог вищий за вашого Бога. — В останні чотири місяці ми разом відвідували службу тричі на тиждень.
Під’їхав Джек і вона нахилилася до своїх сумок.
— Він збирається у весняний семестр зробити турне з чудовою госпел-групою. Це будуть справжні гастролі, з квитками і таким іншим. Група називається The Hummingbirds. Чув би ти його, він співає, мов янгол.
— Не маю сумнівів, — погодився я.
Вона знову поцілувала мене, ніжно, у щоку.
— Я рада, що приїхала, тату. А ти радий?
— Більше, ніж ти собі можеш уявити, — запевнив я, розуміючи, як страшенно мені хочеться, щоб вона закохалася в Джека. Це вирішило б усі проблеми... чи так мені здалося на той момент.
У нас не було жодної грандіозної Різдвяної вечері, хоча були, як їх називає Джек, курчата-астронавти, плюс журавлинова приправа, салат з пакету й рисовий пудинг. Ілса з’їла по дві добавки кожної страви. Після обміну подарунками і взаємних урочистих подяк — це саме те, про що мені мріялося! — я повів Ілсу нагору до Малої Ружі і показав їй більшість з мого мистецького доробку. Малюнок її бойфренда й жінки (якщо то була жінка) в червоному лежали сховані на верхній полиці шафи в моїй спальні, і там вони залишатимуться аж поки моя дочка не поїде.
Я причепив близько десятка інших — переважно заходи сонця — до прямокутних картонок і поставив їх під стінами кімнати. Спершу вона пройшлася повз них. Зупинилася, відтак знову обійшла «виставку». Запала ніч, велике вікно було сповнене темряви. Затока віддалилася з відпливом, її присутність тільки й чутно було з ніжного дихання хвиль, що набігали на пісок і завмирали.
— Це ти насправді сам зробив? — нарешті промовила вона. Обернулась і подивилася на мене так, що мені стало ніяково. Так одна людина дивиться на іншу, коли проводить її серйозну переоцінку.
— Так, я, — відповів я. — І як вони тобі?
— Вони гарні. Можливо більше, ніж просто гарні. Оця, — вона нахилилася і дуже обережно взяла ту картинку, де на лінії обрію сиділа мушля з жовто-помаранчевим сяйвом навкруг неї. — Вона така, блядь... вибач, така з біса бентежна.
— Я теж так думаю, — сказав я. — Але насправді тут нема нічого нового. Звичайна вечірня зоря лише трохи приправлена сюрреалізмом.
І раптом дурнувато вигукнув «Хелло, Далі!»
Вона поставила «Захід з мушлею» і взяла «Захід із софорою».
— Хтось інший це все бачив?
— Тільки ти й Джек. А ще Хуаніта. Вона називає їх asustador. Чи якось так. Джек каже, це означає лячні.
— Вони таки трохи лячні, — погодилась вона. — Але, тату... намальоване олівцями... мажеться. І я вважаю, що вони вицвітуть, якщо ти щось не зробиш із цими картинами.
— Що?
— Не знаю. Але гадаю ти мусиш їх показати комусь, хто розуміється на цьому. Комусь, хто зможе тобі сказати наскільки вони гарні.
Мене це потішило, але також і знервувало. Майже стривожило.
— Не маю ніякого уявлення кому і де...
— Спитай Джека. Либонь він знає тут якусь арт-галерею, де на них можуть подивитися.
— Авжеж, просто зайти з вулиці й проголосити: я живу на острівці Дума і ось намалював кілька етюдів олівцями — переважно заходи сонця, вельми незвичайне явище для узбережжя Флориди — про які мій співробітник каже, що вони тиу asustador.
Вона вперла руки в боки і схилила голову набік. Таку позу приймала Пам, коли не збиралася ні в чому поступитися й дюймом. Фактично, коли збиралася натиснути у суперечці на повний газ.
— Батьку...
— О Господи, мені нікуди подітися. Вона не звернула уваги.
— Ти перетворив два пікапи, списаний після Корейської війни бульдозер і двадцять тисяч доларів позики на багатомільйонний бізнес. А тепер ти сидиш отут і запевняєш мене, що не здатен змусити якихось галерейників поглянути на твої картини, якщо ти цього захочеш?
Вона пом’якшала.
— Я кажу, що вони гарні, тату. Гарні. Я ще у школі пройшла лише один мізерний курс «Сприйняття мистецтва», але я бачу те, що бачу.
Я щось відповів, не пам’ятаю, що саме. Я думав про свою навіжену замальовку Карсона Джонса, тобто баптистського колібрі. Чи їй вона так само сподобалась би, аби вона її побачила?
Але я їй її не покажу. Ні ту, ні іншу, з фігурою в червоній хламиді. Ці картинки не побачить ніхто. Так я гадав тоді.
— Тату, якщо цей талант в тебе був завжди, то чому він не проявився раніше?
— Не знаю. І чи насправді талант — те, про що ми отут базікаємо, це ще нікому невідомо.
— Тоді знайди когось, хто тобі пояснить, о’кей? Когось, хто розуміється. — Вона взяла до рук малюнок моєї поштової скриньки. — Навіть оцей... нічого особливого, окрім того що він є. Тому що він... — Вона торкнулася паперу — Коник-гойдалка. Тату, чому ти зобразив його на цій картині?