Острів Дума - Страница 205

К оглавлению

205

— І місто ти їм підказав?

— Знову вгадав.

— Так ти гадаєш, якщо Порт Шарлот далі на південь, то їм там буде безпечніше?

— Гадаю, так.

— А північніше? Як щодо Тампи?

— Переважно зливи. Ураган буде невеличким. Але потужним.

— Потужна маленька Аліса. Як та, 1927-го року?

— Так.

Ми сиділи, дивлячись один на одного, а дівчата на скутері знову крейсували довкола, сміючись голосніше, махаючи нам ще завзятіше, ніж перед тим. Ніжна пташка юності ширяє над цеберком з холодним шампанським. Ми помахали їм у відповідь.

Коли вони від’їхали подалі, Ваєрмен сказав.

— Отже, якщо я правильно розумію, родичам міс Істлейк не доведеться витрачати свої нерви на отримання дозволів на зведення нових будівель?

— Гадаю, так.

Він ненадовго замислився, а відтак промовив:

— Добре. Запроторити весь острів у шухляду Дейві Джонса. Мені подобається такий варіант. — Він підняв срібний циліндр, перевів очі на маленький помаранчевий прапорець над розломом на дні озера Фален, відтак подивився на мене. — Не хочеш проголосити якусь напутню промову, мучачо?

— Хочу, — відповів я, — але коротку.

— Тоді приготуйся.

Ваєрмен розвернувся на колінках і виставив руки з циліндром за борт. Сонце зблиснуло на його срібній поверхні — я сподівався, що востаннє, принаймні на тисячу років.., хоча мав підозру, що Персе надто добре вміє знаходити вихід на волю. Їй це вдавалося раніше, вона доб’ється свого знову. Якось знайде спосіб дістатися кальдо навіть з Міннесоти. Я промовив слова, котрі крутилися в голові: «Спи вічно».

Ваєрмен розчепив пальці. Пролунав негучний сплеск. Ми перехилилися через борт човна й дивилися, як, пославши нам прощальний відблиск сонця, срібний циліндр плавно зникає в глибині.

— 2 —

Ваєрмен залишився на ніч, потім ще на одну. Ми їли недосмажені стейки і пили зелений чай, і балакали про абищо, тільки не про наше минуле. Потім я провів його в аеропорт, звідки він вилітав на Х’юстон. Він запланував собі орендувати там машину і поїхати на південь за кермом. Сказав, що хоче трохи роздивитися на країну.

Я запропонував дійти з ним аж до служби контролю, та він похитав головою.

— Не варто тобі бачити, як Ваєрмен роззувається перед випускником бізнес-школи, — відрадив він. — Краще, Едгаре, ми тут скажемо один одному adios.

— Ваєрмене, — промовив я і замовк. Бо сльози підкотилися мені до горла

Він обхопив мене за плечі й міцно поцілував в обидві щоки.

— Послухай, Едгаре. Час розпочинати Третій акт. Ти мене розумієш?

— Так, — відповів я.

— Приїзди до мене в Мексику, коли відчуєш, що готовий. Якщо хочеш.

— Я буду думати.

— Думай. Con Dios, mi amigo con Dios.

— І тебе, Ваєрмене, і тебе.

Він повісив свою торбу на плече й пішов, а я дивився йому вслід. Раптом мені ясно пригадався його голос, як в ту ніч, коли на мене у Великій Ружі напав Емері, він прокричав cojudo de puta madre і затопив свічником мертвяку в обличчя. Він тоді виглядав розкішно. Я загадав, щоб він ще раз обернувся... і він обернувся. Почув думку, казала в таких випадках моя мати. А може, це його інтуїція. Так сказала б Няня Мельда.

Він побачив, що я все ще там стою, і обличчя його освітилося посмішкою, гукнув:

— Роби свій день, Едгаре! — І люди здивовано обернулися до нього.

— І хай день робить тебе! — гукнув у відповідь я.

Він відсалютував мені, засміявся і зник у проході. Ну, звичайно ж, я кінець кінцем приїхав до його південного містечка, але, хоча він завжди залишається для мене живим у своїх примовках, — я ніколи не згадую їх інакше, як у теперішньому часі — самого Ваєрмена я більше ніколи не побачив. За два місяці він помер від інфаркту у Тамасунчале, на базарі, торгуючись за свіжі помідори. Я гадав, що є ще час, але хіба ми не завжди сподіваємося на щось таке. Ми дуримо себе так часто, що могли б цим заробляти собі на життя.

— 3 —

В будинку на Айстра-лейн я встановив мольберт у вітальні, там було найбільше світла. Підрамник на ньому був накритий рушником. Поряд на столі з фарбами лежало кілька зроблених з повітря знімків острова Дума, але я на них ледь поглянув. Я бачив Думу в своїх снах, та й зараз бачу.

Я кинув рушник на канапу. На передньому плані моєї останньої картини височіла Велика Ружа, передана так реалістично, що мені почулося, як скрегочуть мушлі під кожною набігаючою хвилею.

Під однією палею — перфектний сюрреалістичний штрих — рядком сиділи дві рудоволосі ляльки. Та, що зліва, була Реба. Справа сиділа Фенсі, лялька, котру Камен притаскав аж з Міннесоти. Та, на яку його напоумила Ілса. Затоку — зазвичай таку голубу весь час мого перебування на острові Дума — я намалював потемнілою, зловісно-зеленою. Небо вкривали чорні хмари, вони купчилися вгорі картини, виходячи за поле видимості.

Права рука в мене почала свербіти і те, пам’ятне, відчуття могутності спершу потекло в мене, а далі крізь мене. Я бачив свою роботу ледь не божественним зором... чи зором богині. Я міг би зупинитися, але це було б важко.

Коли я працював з картиною, я кохав весь світ.

Коли я працював з картиною, я почувався цілісним.

Відтак я поклав пензля. Змішав коричневу і жовту фарби великим пальцем і, ледь торкаючись полотна, провів ним по намальованому пляжу... так легесенько... і пісок димкою здійнявся вгору, немов від першого, непевного подиху повітря.

На острові Дума, під чорним небом нежданого червневого шторму, почав підніматися вітер.

Як намалювати картину (XIІ)

205