Острів Дума - Страница 202

202

Так почали набігати сльози, і я їх не стримував. У тій руці, якою міг би їх змахнути, я тримав ліхтар, тож просто дозволив їм бігти.

— 4 —

Велику Ружу я почув раніше, ніж побачив. Мушлі під будинком ніколи раніше не були такими голосними. Я підійшов трохи ближче і став. Будинок височів переді мною чорною масою, що затулила зірки. Ще з півсотні повільних, кульгавих кроків і в місячному сяйві почали проявлятися подробиці. Світло в домі не горіло, навіть там, де я ледь не завжди його залишав ввімкненим — у Флоридській кімнаті та в кухні. Електрика на острові взагалі-то могла відімкнутися через вітер, але я гадав, що причина не в цім.

Я зрозумів, що мушлі балакають знайомим мені голосом. Я його впізнав, це був мій голос. Чи я це знав завжди? Мабуть, що так. На якомусь рівні, якщо ми не божевільні, гадаю, більшість з нас знають різноманітні голоси власної уяви.

І власних спогадів також. У них теж є голоси. Спитайте будь-кого, хто втратив кінцівку, або дитину, або давно викохувану мрію. Спитайте будь-кого, хто ганить себе за поганий вчинок, звичайно зроблений в миттєвому пориві (і найчастіше той порив бува червоним). Так, наші спогади мають голоси. Часто печальні і протестуючі, мов здійнятими посеред темряви руками.

Я пішов далі, залишаючи по собі сліди, по яких було видно, що ходок волочить одну ногу. Темна глиба Великої Ружі наблизилася. Вона не була руїною, як старе Гніздо Чаплі, але мара тут була. Цієї ночі на мене тут очікував привид. А може, й щось солідніше.

Дмухнуло і я обернувся наліво, назустріч тиску вітру. Авжеж, тепер там стояв корабель — без світла і без звуку, лише ганчір’я вітрил полощеться під вітром — він чекав.

— Можна все покинути, — заговорили мушлі, і я слухав їх, стоячи у місячному світлі, менш як за двадцять ярдів від будинку. — Витерти начисто дошку, це неважко зробити, хто може це знати краще за тебе, і відплисти геть звідси. Залишити позаду цю печаль. Хочеш грати — мусиш платити. А що краще?

— Краще те, що я не мушу йти сам, — сказав я.

Порив вітру. Мурмотіння мушель. А з чорноти під будинком, з їхнього кощавого, шестифутової глибини ложа, з’явилася темніша тінь і зробила крок у світло місяця. Хвилину вона постояла не розгинаючись, ніби зважуючи, а відтак рушила до мене.

Вона наближалася до мене. Та не Персе. Персе була занурена у сон.

Ілса.

— 5 —

Вона не йшла; я й не очікував, що вона йтиме. Вона струменіла. То було чудо — облудне чудо, — що вона взагалі змогла рухатися.

Після того останнього дзвінка Пам (розмовою це неможливо назвати) я вийшов з дверей Великої Ружі і відламав держак від мітли, якою був звик проганяти пісок з доріжки між ґанком і поштовою скринькою. Тоді обійшов дім і вийшов на пляж, туди, де сяяв сирий пісок. Я не запам’ятав, що було далі, бо не хотів пам’ятати. Вочевидь. А тепер згадав, бо тепер мусив, бо тепер моє творіння стояло переді мною. Це була Ілса, і не Ілса. Ось же її обличчя, та ось воно взялося мерехтінням, і нема. Ось же її фігура, та ось вона розтанула, перш ніж почати знову набувати форми. Коли вона рухалася, з її щік, грудей, стегон і ніг обсипалися дрібні шматочки мушель і морського вівса. У місячному світлі зблиснуло око, щиро ясне, її привітне око, і тут же зникло, щоб далі знову проявитися у місячному світлі. До мене брела Ілса, зроблена з піску.

— Тату, — промовила вона голосом сухим, з рипучими обертонами, ніби десь там затесалися мушлі. Мабуть, що й так.

«Ти захочеш, але ти не мусиш», — говорила Елізабет.., але ж іноді ми не в силах йти проти себе.

Піщана дівчина простягнула руку. Дмухнув вітер і пучки її пальців розвіялися крихітними піщинками, оголившись до кісточок. Та навкруг здійнялася невеличка піщана буря і рука знову втілилася. Її риси були рухливими, як краєвид під швидкоплинними літніми хмарами. Це причаровувало... гіпнотизувало.

— Віддай мені ліхтар, — промовила вона. — А тоді ми разом зійдемо на борт. На кораблі я стану такою, якою ти мене пам’ятаєш. Або... в тебе зникне потреба взагалі про щось пам’ятати.

Розгулялися хвилі. Вони накочувалися одна за одною в зоряній ночі. У світлі місяця. Під Великою Ружею голосно теревенили мушлі: моїм голосом, що сперечався сам з собою. Візьми товариша. Я виграю. Сядь на друга. Ти виграєш. Ось переді мною стоїть Ілса з піску, потойбічна діва, щомиті змінна форма в непевному світлі місяця. Ось їй дев’ять рочків; ось Іллі п’ятнадцятирічна, збирається на перше в її житті справжнє побачення; ось та Іллі, якою вона виглядала, коли зійшла з літака у грудні, Іллі студентка коледжу, з обручкою на пальці. Переді мною стояла та, яку я любив найдужче — чи не тому Персе вбила саме її? — з простягнутою по ліхтар рукою. Ліхтар був моєю перепусткою в довгий круїз по морям забуття. Звісно, останнє може виявитися брехнею.., але іноді не варто втрачати шанс. А ми його зазвичай втрачаємо. Як каже Ваєрмен, ми дуримо себе так часто, що могли б цим заробляти собі на життя.

— Мері привезла з собою сіль, — сказав я. — Цілу купу пакетів з сіллю. Висипала її у ванну. Поліція цікавиться, навіщо, але ж вони ніколи не повірять, якщо почують правду, чи не так?

Вона стояла переді мною, а поза нею на берег з гуркотом накочувалися хвилі. Вона стояла, розсипаючись і знову формуючись з вихорів кружляючого під ногами й довкола неї піску. Вона стояла, не промовляючи ані слова, лише рука її залишалася простягнутою до того, заради чого вона і прийшла.

— Недостатньо було нарисувати тебе на піску. Навіть для Мері недостатньо було тебе просто втопити. Вона мусила втопити тебе у солоній воді. — Я глянув на ліхтар. — Персе наказала їй, що вона мусить робити. Наказала з моєї картини.

202