Острів Дума - Страница 195

К оглавлению

195

— Ay, caramba, — видихнув він. — Крутий був чолов’яга, Ван Гог.

Я подивився на Джека.

— Як гадаєш, зможемо її відсунути?

Джек оглянув ляду, потім став на коліна і почав зривати ліани, що уп’ялися в її боки.

— Авжеж, — сказав він. — Але спершу треба розчистити оце лайно.

— Треба нам було захопити з собою лом, — пожалівся Ваєрмен, усе ще відпльовуючись. Я не міг на нього сердитись.

— Лом не допоміг би аж ніяк, — відповів Джек. — Деревина занадто прогнила. Допоможіть мені, Ваєрмене. — А коли я опустився на коліна поряд з ним, заперечив. — Не чіпайте, бос. Це робота для дворуких хлопців.

Це відгукнулося в мені спалахом старої люті — вона знову об’явилася десь дуже близько — я намагався задавити її в зародку. Я стояв і дивився, як вони обривають бур’яни і ліани по краях круглої ляди, а тим часом світло прощалося з небом. Якийсь самотній птах кружляв зі складеними крилами, догори ногами. Побачивши таке, хочеться здатися до найближчого дурдому. І бажано лягти туди надовше.

Вони трудилися один напроти одного і коли Ваєрмен наблизився до місця, де розпочав Джек, а Джек наблизився туди, де розпочав Ваєрмен, я промовив:

— Джеку, а гарпунний пістоль заряджений?

Він звів очі.

— Аякже. А що?

— А те, що ми можемо виграти, хіба що, по фотофінішу.

— 7 —

Джек з Ваєрменом нарешті стояли на колінах поряд. Я укляк біля ляди проти них. Небо над нами стало кольору індиго, який скоро перетвориться на фіолетовий.

— Я рахую, — оголосив Ваєрмен. — Uno... dos... TRES!

Вони потягли, а я щосили підштовхував її єдиною рукою. Виходило непогано, бо заціліла рука в мене набралася доволі сили за ці місяці на острові Дума. Ляда якусь мить впиралася. Відтак посунулася в бік Ваєрмена з Джеком, показавши мені серп темряви — чорну, запрошувальну усмішку. Вона поширилася до півмісяця, а потім стала круглою.

Джек підвівся на рівні. Ваєрмен теж, оглядаючи собі руки, чи нема там на них жуків.

— Розумію твої почуття, — зауважив я, — але, гадаю, в нас нема часу на повну дезінсекцію.

— Зауваження прийнято, але поки ти сам не скуштуєш одного з цих maricones, ти не зрозумієш моїх почуттів.

— Кажіть, що нам робити, бос, — промовив Джек. Він з відразою дивився у яму, з котрої все ще тхнуло тим потворним запахом.

— Ваєрмене, ти ж колись стріляв з гарпунника, чи не так?

— Так, по мішенях. На пару з міс Істлейк. Хіба я вже не казав, що в нашій банді я снайпер?

— Тоді ти сторожуєш. Джеку, вмикай ліхтар.

З його обличчя мені було видно, як йому цього не хочеться, але вибору не було — поки ми не зробимо цієї справи, шляху назад для нас нема. А якщо не зробимо, тоді його ніколи не буде... Принаймні суходолом.

Він взяв довготелесий ліхтар, клацнув і потужний промінь вдарив у яму.

— Ох, Господи, — прошепотів хлопець.

Це дійсно була викладена кораловими брилами цистерна, але за останні вісімдесят років ґрунт, напевне, зсунувся й відкрилася тріщина — либонь, на самому дні — тож вода з цистерни потроху витекла. У світлі ліхтаря ми побачили сирий, зарослий мохом колодязь футів вісім-десять глибиною і діаметром приблизно футів п’ять. На його дні в обіймах один в одного, які протривали вісімдесят років, перебували два скелети в струхлявілому ганчір’ї. Навкруг них діловито снували жуки. Білясті жабки — міні-одоробла — стрибали по кістках. Поряд з одним скелетом лежав гарпун. Кінець іншого так і стирчав з пожовтілого кістяка Няні Мельди.

Промінь почав хитатися. Бо захитався юнак з ліхтарем.

— Джеку, не здумай нам тут беркицнутися! — різко гавкнув я. — Це наказ!

— Я в порядку, бос, — але очі в нього були величезними, склянистими, а за межами все ще хибкої світлової плями білим пергаменом світилося його обличчя. — Ні, направду.

— Добре. Тоді посвіти-но знову вниз. Ні, лівіше. Ще трохи... ось.

Там виднівся джбанок з-під віскі «Шотландський Стіл», тепер, під товстим шаром моху, він був більше схожий на пеньок. І біла жаба сиділа на ньому, дивилася вгору на мене, злостиво блимаючи очицями.

Ваєрмен поглянув на свій годинник.

— Ми маємо... гадаю, хвилин, либонь, п’ятнадцять до остаточного заходу сонця. Можливо, трішечки більше, а може, й менше. Отож..?

— Отож Джек спускає драбину у цей льох, і я лізу вниз.

— Едгаре... mi amigo... в тебе ж тільки одна рука.

— Вона забрала в мене дочку. Вона вбила Ілсу. Зрозумій, це моя робота.

— Гаразд, — Ваєрмен подивився на Джека. — Але залишається питання водостійкої посудини.

— Не переживайте, — відповів той, підібрав драбину і вручив мені ліхтар. — Посвітіть вниз, Едгаре, мені потрібні зараз обидві руки.

Здавалося, він цілу вічність встановлюватиме драбину так, щоб самому залишитися задоволеним, та врешті вона вперлася у дно між кісткою відкинутої руки Няні Мельди (я добре бачив на ній срібні браслети, хоча вони й вкрилися мохом) і ногою Аді. Драбина дійсно виявилася закоротка, її верхній щабель починався за два фути від рівня ґрунту. Та це нічого, Джек підтримає мене, поки я той щабель намацаю ногою. Хотів було знову його спитати про посудину для порцелянової фігурки, але передумав. Він здавався цілком впевненим у вирішенні цієї проблеми, тож і я вирішив цілком довіритися йому. Та й взагалі було вже пізно сподіватися на щось інше.

В голові в мене — дуже низький, майже медитативний — голос проказав: «Зупиніться зараз і я відпущу вас звідси».

— Нізащо, — промовив я.

На мене здивовано подивився Ваєрмен.

— Так ти теж це почув?

195