Острів Дума - Страница 190

190

Ліббіт сидить в своїй кімнаті і малює. Малює свою родину. Звичайно, в компанії з Тесі й Ло-Ло. Всі восьмеро (Няня Мельда теж належить до родини, Ліббіт не має в цьому сумнівів) стоять на пляжі, що був подарував їм так багато щасливих днів, коли вони влаштовували пікніки, купалися, будували замки з піску... вони стоять, мов лялечки-витинанки, зчепивши руки, і широкі посмішки розбігаються за межі їхніх облич. Припустімо, що так вона намагається емалювати їх знову в життя, лише силою власної уяви повернути втрачене щастя.

Няня Мельда ледь не повірила, що таке можливе. Дитинка дуже сильна. Але гай-гай, повернення життя поза її силами. Повернення життя навіть поза можливостями істоти з Затоки. Погляд Няні Мельди блукає між спеціальною коробкою Ліббіт і самою Ліббіт, знов і знов. Вона лише один раз бачила фігурку, що з’явилася з Затоки, крихітну жіночку у вицвілих рожевих шатах, що колись могли бути пурпурними, і в каптурі, з-під якого вибивається волосся, ховаючи її лоб.

Вона питається в Ліббіт, чи все гаразд. Це єдине, що вона наважується промовити перед тим, як наважитися піти. Якщо ті кучерики на лобі істоти в коробці дійсно ховають її третє око — далекоглядне моджо-око — обережність аж ніяк не завадить.

Ліббіт відповідає — Добре. Я просто рисую, Няньо Мельдо.

Чи вона не забула, бува, що мусить зробити? Няня Мельда може на це лише сподіватися. А зараз їй треба повертатися на перший поверх, поглянути на Аді. Її чоловік скоро почне її звати.

Вона не може до кінця повірити, що все це дійсно відбувається, і в той же час вона вірить, що все її життя було підготовкою до цього моменту.

Мельда каже — Дитятко, ти мусиш почути, як я буду гукати твого татуся. Коли я почну до нього гукати, тобі захочеться піти до басейну, забрати звідтам ті речі, що ти їх там залишила. Не залишай їх там на ніч, щоб не набралися роси.

Малює, не піднімаючи очей. А відтак каже слова, які звеселяють Мельді її перелякане серце — Ні, не залишу. Я візьму з собою Персе. Тоді мені не так страшно буде у темряві.

Мельда каже — Бери з собою, що хо’, принеси тілько Новін звідтам.

Оце і все, на що в неї вистачає часу, оце і все, на що вона наважується, пам’ятаючи про те особливе всевидюще моджо-око, що, либонь, нишпорить у неї в голові.

Сходячи вниз сходами, Мельда знову торкається своїх браслетів, їй дуже радісно від того, що вони були на ній, коли вона заходила в кімнату до Ліббіт, хай навіть і була тоді захована та крихітна порцелянова жіночка в жерстяній коробці.

Вона якраз встигає помітити мельк Адіної сукні у задній залі, коли та завертає до кухні.

Вже час. Усе йде до завершення.

Замість того, щоб іти вслід за Аді до кухні, Мельда біжить до передньої зали, до кабінету Містера, куди вона вперше за всі сім років, які працює на родину, заходить не постукавши. Містер сидить перед своїм письмовим столом, він без краватки, з розстібнутим коміром, а його шлейки висять по боках порожніми петлями. В руках в нього оправлена в золочену рамку світлина Тесі й Ло-Ло. Він піднімає на неї очі, червоні очі на схудлому, змарнілому обличчі. Він зовсім не дивується, чому це його домоврядниця вривається до нього без стуку, він виглядає людиною поза здивуванням, поза шоком, хоча, звичайно, це далі виявиться зовсім не так.

Він каже — Що трапилося, Мельда Лу?

Вона каже — Ви мусите зараз же піти.

Він дивиться на неї блискучими очима спокійно й тупо так, що це аж дратує — Куди піти?

Вона каже — На пляж. І взяти із собов от се.

Вона показує на гарпунний пістоль, що висить на стіні, а поряд з ним кілька коротких гарпунів. У них не срібні, а сталеві гостряки, але вони важкі. Вона це добре знає, хіба не їй доводилося стільки разів носити їх у кошику?

Він каже — Про що це ти говориш?

Вона каже — Я не можу гаяти часу на пояснення. Вам треба йти на пляж негайно ж, бо інакше ви втратите іще одну.

Він йде. Він не питає, по котру дочку, і не цікавиться, навіщо йому треба брати з собою гарпунний пістоль. Він просто зриває його зі стіни, в іншу руку хапає два гарпуниі швидкими кроками проходить крізь прочинені двері кабінету, спершу повз Мельду, а далі йде попереду неї. Діставшись кухні, де Мельда востаннє бачила Аді, він набирає темп і вона ледь встигає за ним, хоча й сама вже біжить, підтримуючи руками перед собою всі свої спідниці. А чи здивована вона цим раптовим його виходом зі ступору, цією гальванічною його дієвістю? Ні. Бо, попри пригніченість своєю жалобою, Містер вже зрозумів, що щось тут відбувається зле, і воно стає дедалі зліше.

Задні двері залишаються розкритими навстіж. Вечірній бриз заграє з дверима, похитуючи їх на завісах.., хоча насправді цей бриз вже нічний. Догоряє зоря. На Тінявому пляжі ще зберігається трохи світла, а Гніздо Чаплі вже огортає темрява. Збігаючи по сходинках заднього ганку, Мельда бачить Містера вже на стежині, що веде на пляж. Він рухається, як тінь. Вона озирається, чи не видно поблизу Ліббіт, але не бачить її тут, звісно, якщо Ліббіт робить те, що мала б робити, вона зараз вже на шляху до басейну, зі своєю жерстянкою у формі серця під пахвою.

З коробкою у формі серця, в якій лежить чудовисько.

Вона біжить услід за Містером і наздоганяє його біля лави, де стежка різко йде униз, прямо на пляж. Він стоїть, він заціпенів. На заході остання вечірня зоря, від неї залишилася лише помаранчева стрічка, котра теж скоро згасне, але світла ще доволі, щоб побачити Аді біля води, і чоловіка, що чвалає до неї, привітно махаючи рукою.

190