Острів Дума - Страница 187

К оглавлению

187

— Дуже схоже.

— Я не годящий, — сказав Джек. — У мене морська хвороба.

Я посміхнувся і сів поряд з ним:

— Морський вояж не входить до наших планів, Джеку.

— Це добре.

— Відкрий, будь ласка, капсулу з куркою і відірви для мене ніжку.

Джек зробив, що я його просив, і вони обидва захоплено споглядали, як зжер спершу одне стегно, а потім і інше. Я запитав, чи не хоче хтось грудку, а коли обидва суголосно відповіли «ні», я з’їв і її. Вже доїдаючи, я згадав про свою дочку, котра лежала бліда і мертва в Род-Айленді. Їв я методично, між ковтками витираючи масні руки собі об джинси. Ілса мене б зрозуміла. Пам чи Лін навряд чи, але Іллі? Так. Я боявся того, що чекало попереду, але я знав, що Персе теж боїться. Якби не боялася, вона не доклала б стільки зусиль, щоб не допустити нас сюди. Але, з іншого боку, могла б і сама нас сюди запросити.

— Ми гаємо час, мучачо, денне світло спливає.

— Знаю, — відповів я. — А в мене дочка навічно мертва. І, крім того, я ще не наївся. Є там щось солоденьке? Печиво? Чи пиріг? Чи, блядь, хоч якесь «Хо-Хо»?

А не було нічого. Довелося задовольнитися знову «Пепсі» і кількома пластинками різаних огірків в гидотному соусі, котрі мені завжди нагадували підсолоджені шмарклі і смакували так само. Та принаймні мене потроху полишав головний біль. Образи, яких я надивився в темряві, — ті, що довгі роки зберігалися в голові Новін, — також блякли, але залишалися мої малюнки, щоб їх освіжити. Витерши востаннє долоні, я поклав собі на коліна пачку обшарпаних аркушів: сімейний архів з пекла.

— Дивися, чи не з’явиться десь поблизу чапля, — нагадав Ваєрмену.

Він озирнувся довкола, кинув погляд на безлюдний корабель, що погойдувався на м’яких хвилях, і знову подивився на мене.

— А гарпунний пістоль не буде краще для пташечки? Зі срібним гарпуном?

— Ні. Чапля — це просто її їздова тварина, вона користується нею, як людина конем. Вона, либонь, зраділа б, аби ми на неї витратила один з гарпунів, але годі вже Персе отримувати тільки те, що їй подобається. — Я невесело посміхнувся. — Цей період у кар’єрі нашої леді закінчився.

— 3 —

Ваєрмен попросив Джека встати, щоб розчистити поверхню лави від ліан. Потім ми всілися на неї утрьох — три незграбні бійці, двом за п’ятдесят і один ще недавній підліток відпочивали між Мексиканською Затокою і зруйнованою садибою. Червоний кошик і зсхудлий рюкзак стояли біля наших ніг. Я вирішив, що хвилин двадцяти вистачить, щоб усе їм розповісти, ну, може, півгодини, і в нас ще залишиться час. Я сподівався.

— У Елізабет з Персе був міцніший зв’язок, ніж в мене, — почав я. — Значно інтенсивніший за мій. Не уявляю, як вона таке витримала. Отримавши порцелянову фігурку, вона почала бачити все, навіть не перебуваючи поряд. І все малювала. Але найстрашніші малюнки вона спалила перед від’їздом звідси.

— Такі, як замальовки урагану?

— Так. Гадаю, вона злякалася їх потужності, і в неї були підстави боятися. Але бачила вона все. А лялька все фіксувала. Мов екстрасенсорна камера. Здебільшого я побачив те, що бачила Елізабет, і намалював те, що малювала вона. Це вам зрозуміло?

Обоє кивнули.

— Почнемо з цієї стежини, котра колись була дорогою. Вона вела від пляжу до стодоли. — Я показав на довгу, зарослу ліанами будівлю, де, як я сподівався, ми зможемо знайти драбину. — Не думаю, що бутлегер, котрий протоптав її аж до коралового ґрунту, був сам Дейв Девіс, проте, я певен, що то був хтось з Девісових ділових партнерів і що значна частка контрабандного алкоголю потрапляла на Сонячне узбережжя Флориди через острів Дума. З Тінявого пляжу до стодоли Джона Істлейка, а далі вже на материк. Здебільшого найкращі напої, що постачалися до кількох джаз-клубів у Сарасоті й Вінісі, зберігалися тут, як дружня послуга Девісу.

Ваєрмен поглянув на сонце, що хилилося до заходу, а відтак на годинник.

— А чи має це якийсь стосунок до нашої актуальної ситуації мучачо? Хочеться вірити, що так.

— Ти маєш рацію. — Я продемонстрував малюнок, на якому було зображено джбан з дебелою пробкою-закруткою на вершечку. На його боці півколом було написано слово СТІЛ, а під ним, зустрічним півколом, слово ШОТЛАНДСЬКИЙ. Робота була грубою, літери мені давалися важче, ніж малюнки. — Віскі, джентльмени.

Джек показав пальцем на ледь людиноподібну фігуру між словами СТІЛ ШОТЛАНДСЬКИЙ. Намальована була вона оранжевим, з одною задраною ногою.

— Що це за дівча у спідниці?

— Це не спідниця, це кілт. Ти міг би й впізнати шотландського гайлендера.

Ваєрмен поворушив своїми пишними бровами.

— Навряд чи ти отримав би якийсь приз за такий рисунок, мучачо.

— Елізабет запроторила Персе до карликової діжки з-під віскі, — здогадався Джек. — Або вони удвох з Мельдою…

— Елізабет це зробила сама, — похитав я головою.

— А якого розміру ця штука?

Я показав руками десь два фути, подумав, і розставив руки трохи ширше.

Джек кивнув, але хмуритися не перестав.

— Вона засунула всередину порцелянову фігурку і закрутила пробку. Або заткнула джбан корком. І втопила Персе, щоб та заснула. Бос, мені дах їде. Господи, це якась нісенітниця, вона ж сиділа у воді і почала гукати Елізабет звідти. Зо дна Затоки!

— Облиш ламати собі голову.

Я переклав рисунок джбана під низ і показав їм наступний аркуш. На ньому Няня Мельда у вітальні говорила по телефону. Щось скрадливе бриніло в повороті її голови і нахилі плечей, якоюсь парою штрихів було передано достатньо ясно, як ставилися південні лендлорди у 1927 році до чорних домоврядниць, котрі користуються їхніми телефонами, нехай навіть у надзвичайних ситуаціях.

187