Острів Дума - Страница 181

181

Джек сидів на сходах, примостившись на пару щаблів вище зламаного сховку. Ляльку він посадовив собі на коліно. Згори, крізь провалля, обсипаючи їх обох золотим пилком, світило сонце. Я чудувався їхній виразності, яка цікава могла б намалюватися картина «Юнак з лялькою». Те, як він тримав Новін, щось мені нагадало, але я не міг ухопити кінчик нитки, щоб розплести клубок пам’яті. Здавалося, чорні очка-ґудзики Новін поглядають на мене зухвало. «Ти, бридкий дядько, я багато бачила. Я бачила все. Я знаю все. Правда ж, ти жалкуєш, що я не картинка, якої ти міг би торкнутися своєю фантомною рукою?»

Авжеж, так воно й було.

— Були часи, коли і я міг би примусити її говорити, — промовив Джек.

У Ваєрмена на обличчі відбилося здивування, натомість я у себе в голові почув оте «клац», що звучить, коли довгоочікуваний зв’язок нарешті встановлюється. Я зрозумів, чому такою знайомою мені видається його поза з лялькою на коліні.

— Ти колись займався черевомовленням? — я сподівався промовити це байдуже, але серце знову ледь не вискочило мені з грудей. Тут, на південному кінці острова Дума, можливі різні дивні речі, гадав я. Навіть серед білого дня.

— Так, — відповів Джек посміхаючись зніяковіло й водночас замріяно. — Мені було вісім років, коли я купив книжку про це діло, а оскільки батько сказав, що я викинув гроші на вітер, то я й зайнявся ним так вперто. — Він знизав плечима і Новін ворухнулася в нього на коліні, ніби теж намагаючись повести плечима. — Я так і не опанував до пуття це мистецтво, але навчився достатньо, щоб у шостому класі перемогти на конкурсі юних талантів. Тато повісив мою медаль на стіну у себе в офісі. Для мене це багато важило.

— Ага, — сказав Ваєрмен, — це найвищий ступень визнання від недовірливого батька.

Джек усміхнувся і, як завжди, осяялося все його обличчя. Він поворухнувся, і з ним поворухнулася Новін.

— Найвищий, гадаєте? Я був сором’язливим хлопцем, а черевомовлення мене трохи попустило. Стало легше спілкуватися... я уявляв себе Мортоном. Ну, це так звали мою маріонетку. Мортон був нахабним розумакою, міг заговорити з ким завгодно про що завгодно.

— Ну, вони всі такі, — сказав я, — ляльки, як правило.

— А в старших класах черевомовлення вже здавалося ідіотським талантом, порівняно з вмінням класно прокотитися на скейтборді, тож я покинув ним займатися. Не знаю, куди потім поділася та книжка, вона називалася «Замаскуй свій голос».

Ми помовчали. Будинок дихав на нас сирістю. Зовсім недавно Ваєрмен розстріляв агресивного алігатора. Зараз у це ледь вірилося, хоча з вух в мене ще не вивітрилися звуки пострілів.

Відтак Ваєрмен промовив:

— Мені хотілося б почути, як ти це робив. Хай вона скаже Buenos dias, amigos, mi nombre es Noveen, а ще la mesa сочиться.

— Добре, нехай, — засміявся Джек.

— Та ні, я серйозно.

— Я не можу. Якщо не практикуватися, ця навичка пропадає.

З того, що я читав на цю тему, виходило, що він має рацію.

У випадку набутих знань пам’ять опиняється на роздоріжжі. В один бік веде стежка, куди прямують усі ті вміння, типу їзди на велосипеді, котрим якщо раз навчився, то вже ніколи й не забудеш. Але творчі, безперервно змінні знання переднього мозку треба поновлювати ледь не щодня, до того ж вони легко піддаються руйнації і втрачаються. Джек каже, що черевомовлення теж належить до таких знань. І хоча я не мав причини сумніватися в його словах — кінець кінцем, черевомовець не просто маскує свій голос, а створює новий образ — я попросив Джека:

— А ти спробуй.

— Що? — він дивився на мене, посміхаючись здивовано.

— Давай, покажи нам.

— Та я ж кажу, що більше не вмію...

— Та все’дно спробуй.

— Едгаре, я не маю поняття, яким голосом вона могла б заговорити, навіть якщо навіть зумів би замаскувати свій.

— Еге ж, але ти сидиш там, з нею на коліні, а ми тут, як ті діточки, роззявили роти на тебе. Тож, давай, не соромся.

— Ну, гаразд, — він здув з обличчя неслухняне пасмо волосся. — Що ви хотіли б від неї почути?

Ваєрмен промовив вельми спокійно й тихо:

— А давай просто послухаємо, що вийде.

— 5 —

Джек з Новін на коліні ще трохи посиділи мовчки, їхні голови були осяяні сонцем, крихітні порошинки пороху, потривоженого на сходах і старому зальному килимі, плавали навкруг їхніх облич. Відтак він посунув руку і поклав пальці на рудиментарну шию і ганчір’яні плечі ляльки. Задер голову.

— Привіт, хлопці, — промовив Джек, намагаючись не ворушити губами, від чого в нього вийшло: «Привіт, ‘оупці».

Він трусонув головою, звихривши порох.

— Хвилиночку. Це не годиться.

— В тебе шалена купа часу, — сказав я йому. Гадаю, спокійно сказав, але серце в мені відгукнулося шаленим гупанням. Я чомусь переживав за Джека. Якщо все вийде, для нього це може становити небезпеку.

Він витягнув шию і вільною рукою помасував собі адамове яблуко. Ніби якийсь тенор перед виходом на сцену. Або як пташка, подумалось мені. Може, як госпельний Колібрі. Нарешті він промовив: «Привіт, хлопці». Вже краще, проте...

— Ні, — сказав він. — Це гівно з кров’ю. Звучить, мов у якоїсь блондинки, якоїсь Мей Вест. Зачекайте.

Він знов помасував собі горло. При цім він дивився вгору, назустріч потокам світла, і я не певен, чи він помічав, що друга його рука, та, що на шиї в ляльки, теж рухається. Новін подивилася на мене, потім на Ваєрмена, відтак знову на мене. Чорними очима-ґудзиками. Перев’язане стрічкою чорне волосся каскадом обрамляло її печено-шоколадне обличчя. Рот у вигляді червоного О, готовий промовити: «Оууууууу, ти, бридкий дядько».

181