Острів Дума - Страница 175

175

— Так, — проголосив я. — Ходімо.

— 12 —

Ми дійшли до того місця, де на під’їзній доріжці починалися хащі фікусів-душителів, коли я помітив, як щось чорне рухається крізь високий бур’ян у напрямку правого кута будинку. Цього разу його помітив і Джек.

— Там хтось є, — вигукнув він.

— Я нікого не бачив, — сказав Ваєрмен. Він поставив пікніковий кошик і витирав піт з лоба. — Давай ненадовго поміняємося, Джеку. Ти понесеш кошик, а я їжу. Ти молодий, сильний. А Ваєрмен старий і потасканий. Він скоро помре — курва-мама, що це там!

Він відхитнувся від кошика і, либонь, упав би, якби я не вхопив його за поперек. Джек закричав зі здивування й жаху.

Майже перед нами, лиш трохи лівіше, з заростів вискочив чоловік. Він ніяк не міг там опинитися — ми з Джеком пару секунд тому помітили його за п’ятдесят ярдів звідси, — але він там був. Це був чорний чоловік, але не людина. Нам навіть і на думку не спадало сприйняти його за справжню людину. По-перше, коли він проходив перед нами, його вивернуті, в синіх бриджах, ноги не рухалися. І густі зарості фікуса-душителя не ворушилися навкруг нього. Проте губи його розтягувала посмішка, очі його забавно-загрозливо оберталися. На голові в нього стирчав високий картуз з ґудзиком на маківці, і це, либонь, було найгірше.

Я подумав, що здурію, якщо задивлюся довго на цей його картуз.

Воно зникло у траві правіше нас. Чорний чоловічок у синіх бриджах, ростом десь п’ять з половиною футів. Трава була не вище п’яти футів, і проста арифметика підказувала, що він ніяк не міг в ній зникнути, але ж він зник.

Мить, і він — воно — опинилося на ґанку, либлячись до нас, немов Старий Сімейний Дантист, а відтак, без паузи, він — воно — вже стояло внизу сходів і знову мелькнуло в бур’яни, не перестаючи дарувати нам посмішку.

Посмішку з-під свого картуза.

Картуз у нього був ЧЕРВОНИЙ.

Джек вже готовий був втікати. На його обличчі не залишилося іншого виразу, окрім дурнуватого, панічного переполоху. Я відпустив Ваєрмена і вхопив його, а якби і Ваєрмен зараз вирішив тікати, гадаю, тут би й настав кінець нашій експедиції. Кінець кінцем, я мав лише одну руку, і нездатен був утримати їх обох. Не утримав би й одного, аби котрийсь з них дійсно почав утікати.

Сам вельми наляканий, я й не думав про втечу. І Ваєрмен, благослови його Господи, тримався, дивився, роззявивши рота, на чорного чоловічка, котрий наступного разу виник серед бананових дерев, між басейном і стодолою.

Я вхопив Джека за пасок і рвонув назад. Не міг дати йому ляпаса — не мав зайвої руки для цього — тож обійшовся криком: «Він несправжній! Це її кошмар!»

— Її... кошмар?

Щось схоже на зрозуміння блимнуло у Джекових очах. Чи лиш дещиця свідомості. Скоріш, останнє.

— Її кошмар, її Хокало, те, чого вона боялася, коли гасили світло, — пояснив я. — Джеку, це просто звичайний привид.

— Звідки ви знаєте?

— Ну, по-перше, він мерехтить, як старовинна кінострічка, — промовив Ваєрмен. — Сам придивися.

Чорний чоловічок зник, раптом виник знов, тепер біля басейну, перед іржавою драбиною, що вела на платформу для пірнання. Либився до нас з-під свого червоного картуза. Сорочка на нім була така само синя, як його бриджі. Він стрибав туди-сюди на своїх застиглих, завжди вивернутих в однаковій позиції ногах, немов фігура в стрілецькому тирі. Знову зник, знову з’явився на ґанку. За мить він був уже на доріжці, майже прямо перед нами. Мені було боляче на нього дивитися, мені й зараз лячно від нього... та тільки тому, що колись лячно було їй, Ліббіт.

Наступного разу він показався на двоколійному путівці, що вів до Тінявого пляжу, і ми побачили, як крізь його костюмчик сяє Затока. Він зник з поля зору, а Ваєрмена розібрав істеричний регіт.

— Що? — обернувся до нього Джек. Ледь не накинувся на нього. — Що?

— Та це ж фігура садового жокея, — захлинаючись сміхом, вигукнув Ваєрмен. — Це такий чорний жокей, котрих раніше ставили на моріжку, а тепер вони політично verboten, збільшений втричі, а може й учетверо проти звичайного розміру! Хокалом Елізабет був садовий жокей!

Він намагався ще щось сказати, але несила було. Сміючись, він нахилився вперед, впершись руками собі в коліна. Я розумів жарт.., але не поділяв його веселощів.., і не лише тому, що в Род-Айленді лежала моя мертва дочка. Ваєрмен зайшовся тепер таким веселим сміхом, бо спершу він злякався не менше Джека й мене, злякався, мабуть, не менше, ніж лякалася Ліббіт. А чому вона лякалася? Тому що хтось — випадково, скоріш за все, — вклав у її вигадливу голову хибну думку. Я зробив би ставку на Няню Мельду, напевне, казочка на ніч розрахована була тільки на те, щоб приспати дитину, котра ще мучилася після травми голови. Можливо, безсонням. Ось тільки ця казочка потрапила не туди, і відростила ЗУУБИ.

Містер Сині Бриджі був інакшим, не таким, як ті жабки, що ми їх зустріли дорогою сюди. Цілкомстворені фантазією Елізабет жабки не були зловісними. А от цей садовий жокей... Спершу він міг народитися з розбитої голови Елізабет, але, маю підозру, потім Персе залучила його до виконання її планів. Якщо хтось упритул наближався до першого дому Елізабет, тут-то й вигулькував він, готовий відлякувати зайд. Либонь, спроваджуючи їх до найближчої психлікарні.

За великим рахунком, це вказувало на те, що тут є щось варте пошуків.

Джек нервово поглядав туди, де стежка — вона дійсно виглядала годящою хоч для воза, хоч для вантажівки — западала, гублячись з поля зору.

— Воно повернеться?

175