Острів Дума - Страница 167

167

Я зайшов до Флоридської кімнати й подивився на тенісні м’ячі, що не переставали танцювати на хвилях. Відчуття в мене було, ніби дивлюся в очі супротивнику.

Мертві близнючки залишили у мене в студії записку «Де наша сестра?»

Може, вони мали на увазі Іллі?

Я ледь не в очі побачив відьму, як вона киває й сміється.

— Ти тут, Персе? — промовив я.

Вітер шугонув крізь жалюзі. Хвилі билися в берег з регулярністю метронома. Птахи полетіли понад водою з криками. Я побачив на пляжі ще один розламаний ящик від м’ячиків, вже наполовину вгрузлий у пісок. Скарб з моря, законний приз від кальдо. Вона спостерігає, ну гаразд. Чекає, що я зламаюся. Я був абсолютно в цьому впевнений. Вона — чи хто? Її споглядачі? — вони, либонь, сплять удень, але не вона.

— Я виграю, ти виграєш, — промовив я. — Та ти, певне, гадаєш, що злизала сметанку? Розумака Персе.

Звісно, вона розумна. Вона давно грається в цю гру. Мені подумалося, що вона була старою вже тоді, коли діти Ізраїлю ще орали поля Єгипту. Якийсь час вона спала, а ось тепер прокинулася.

І дістати вона могла далеко.

Задзвонив телефон. Я пішов до нього, — все ще відчуваючи себе як два Едгари, один приземлений, а інший ширяє над головою цього приземленого, — і взяв слухавку. Дзвонив Даріо. Розстроєний.

— Едгаре? В чому справа? Чому ми не можемо надсилати картини...

— Не тепер, Даріо, — відповів я. — Тихо.

Перервавши зв’язок з ним, я набрав номер Пам.

Тепер, коли я не загадувався над ними, цифри не становили проблеми; м’язова пам’ять діяла напрочуд ефективно. Мені прийшло в голову, що людям краще було б вимерти, якби в них залишився тільки цей тип пам’яті.

Пам трохи заспокоїлась. Не знаю, що вона там приймала, але воно вже почало діяти. Ми балакали з нею двадцять хвилин. Вона схлипувала весь час і раз у раз зривалася на звинувачення, але, оскільки я не намагався захищатися, її гнів розчинявся у жалю й відчаї. Я отримав усі важливі дані, так мені тоді здалося. Був ще один дуже важливий факт, на який ми обоє не звернули уваги, та, як сказав колись один мудрець, — «чого не бачиш, того не можеш вдарити», а представник поліції, котрий телефонував Пам, не здогадався сказати їй, що принесла з собою Мері Айр до помешкання нашої доньки.

Звісно, про пістолет «беретта» він не забув.

— Поліція каже, що вона, скоріш за все, примчала машиною, практично ніде не зупиняючись, — повідала Пам тупо. — Їй не вдалося б пронести з собою зброю в літак. Навіщо вона це зробила? Це знову якась твоя срана картина?

— Авжеж, картина, — погодився я. — Вона купила собі одну. Я про це був зовсім забув. Я навіть не згадував про неї. Ні разу. Мене непокоїв той довбаний бойфренд Іллі.

Дуже спокійним голосом моя екс-дружина — такий в неї вже був тоді легальний статус — промовила:

— Це зробив ти.

Так. Це моя вина. Я міг би здогадатися, що Мері Айр обов’язково купить принаймні одну картину, і, скоріш за все, якусь з серії «Дівчина і Корабель» — найотруйнішої з усіх. Ясно, що вона не залишила б її в «Ското», якщо живе практично поруч, у Тампі. Я зрозумів, що картина могла лежати в багажнику її роздовбаного мерседеса вже тоді, коли вона підвозила мене до шпиталю. Звідти вона могла поїхати прямо до себе у Девіс Айлендс, щоб взяти там свій автоматичний пістолет, зареєстрований як зброя самооборони. Еге ж, їй якраз було по дорозі на північ.

Тут я міг принаймні вибудовувати версії. Кінець кінцем, ми були з нею знайомі і я знав, як вона ставилася до моїх робіт.

— Пам, тут, на острові, відбувається щось зле. Я...

— Ти гадаєш, Едгаре, що мене це хвилює? Чи чому та жінка це зробила? Ти довів до того, що вбили нашу дочку. Я не бажаю більше тебе чути, ніколи не бажаю тебе бачити і краще я виколупаю собі очі, ніж подивлюся коли-небудь на якусь з твоїх картинок. Краще б ти здох, коли той кран на тебе наїхав. — У її голосі прозвучала жахлива розважливість. — Це був би найщасливіший кінець.

Мить мовчання, а далі знову гудіння порожньої лінії. Я хотів було пожбурити цілком весь телефонний апарат через кімнату об стіну, але Едгар у мене над головою сказав — ні. Едгар у мене над головою сказав, що Персе від цього, либонь, отримає чимале задоволення. Тож натомість я обережно поклав слухавку і ще хвилину стояв, погойдуючись на п’ятах, живий, в той час як моя дев’ятнадцятирічна донька була мертвою, і чомусь не застрелена, а втоплена у ванні оскаженілою арт-критичкою.

Потім, дуже повільно, я рушив до дверей. Я їх не замкнув. Не бачив сенсу замикати їх тепер на ключ. Притулена до стіни, стояла мітла для змітання піску з ґанку. Я кинув на неї погляд і мені засвербіла права рука. Я підняв її до очей. Як завжди, нічого, але стискаючи кулак і розчепірюючи пальці, я відчував, як вони гнуться. І пара довгих нігтів впивається мені в долоню. Решта відчувалися короткими, зазубреними. Певне, обламалися. Десь, либонь нагорі, у Малій Ружі валяється на килимі парочка уламків примарних нігтів.

— Зникни, — сказав я долоні. — Зникни й помри, ти мені більше не потрібна.

Але вона нікуди не поділася. І не збиралася. Як і рука, на якій вона колись росла, долоня свербіла і смикалася, і боліла, і відмовлялася покидати мене.

— Тоді катай, знайди мою дочку, — наказав я, і в мене полилися сльози. — Поверни її назад, хіба ти не можеш? Поверни мені її. Я намалюю все, чого ти забажаєш, тільки поверни мені її.

Нічого не трапилося. Так і стояв собі однорукий чоловік зі своїм фантомним свербінням. Єдиним привидом там був його власний, котрий витав у нього над головою і все це спостерігав.

167