Острів Дума - Страница 151

151

Стіл тече.

Щоб мені зрозуміти, що відбувається зараз, треба зрозуміти, що відбувалося тоді. Небезпечно це, чи ні. Я мушу.

— 2 —

Я взяв її перший рисунок, котрий і рисунком взагалі важко було назвати, просто якась кривуля проведена поперек аркуша. Я взяв його в ліву руку, заплющив очі і уявив собі, ніби торкаюся його правою рукою, точно так, як торкався в уяві РУКИ-ГЕТЬ рукавичок Пам. Я намагався уявити, ніби пальцями правої руки гладжу ту вихилясту лінію. Справа пішла потроху, але я відчув відчай. Невже мені доведеться таким чином працювати з усіма малюнками? Їх тут дванадцять дюжин, і то за найскромнішими підрахунками. До того ж я був не в захопленні від екстрасенсорної інформації.

Не переймайся. Рим не миттю будувався.

Я вирішив, що трішечки галасу від радіо «Кістка» не завадить, а допомогти може. Я підвівся, тримаючи старий аркуш паперу в правій руці, і, природньо, він сковзнув долі, бо ж ніякої правої руки в мене насправді не з’явилося. Я нахилився по нього і згадав, що прислів’я правильно буде — Рим не в один день будувався.

Але Мельда каже будувався.

Я застиг з аркушем у лівій руці. Тій, якої не зумів дістати кран. Що це було, справжній спогад, яким зі мною поділився аркуш, чи просто моя власна думка? Послужлива реакція мого мозку?

— Це не малюнок, — промовив я, вдивляючись у криву лінію.

Ні, не малюнок, але він намагався стати малюнком.

Я знову гепнувся гузном на сидіння стільця. Ця моя дія аж ніяк не була свідомою, це більше скидалося на те, що мені ніби підломилися коліна. Я подивився на лінію, відтак у вікно. Переводив погляд від Затоки на лінію. Від лінії на Затоку.

Вона намагалася нарисувати горизонт. Він став її першим малюнком.

Так.

Я поклав перед собою альбом і вхопив один з її олівців. Не вибираючи, головне — аби лиш він був її. Відчув його вагу, товщину. Відчув, що він — саме те, що треба. І почав малювати.

На острові Дума мені це вдавалося найкраще.

— 3 —

Я начеркав дитину, що сидить на стільчаку. Голова забинтована. В одній руці вона тримає стакан. Іншою рукою обіймає за шию батька. Він у старомодній майці на бретельках і з мильною піною на обличчі. На задньому плані тінню стоїть няня. На цьому моєму етюді ніяких браслетів, бо вона їх не завжди вдягає, але голова пов’язана хусткою, вузол на маківці. Няня Мельда, найближча людина для Ліббіт після матері.

Ліббіт?

Так, її так всі називали. Так вона сама себе називала. Маленька Ліббіт.

— Найменша, — мугикнув я, перегорнувши перший аркуш альбому. Олівець — короткуватий, товстуватий, нікому непотрібний упродовж ледь не трьох чвертей століття — виявився ідеальним знаряддям, ідеальним каналом. Він знову почав рухатися.

Я нашкрябав дівчинку в якійсь кімнаті. На стіні поза нею з’явилися книжки, отже, бібліотека. Татова бібліотека. На голові в неї бинтова пов’язка. Сидить біля столу. Татового столу. На ній щось на кшталт домашнього халатику. У неї

(олі-фець)

олівець у руці. Кольоровий? Либонь, ні — поки що ні, але це зараз не має значення. Вона знайшла своє знаряддя, свій фокус, своє metier. І якою ж вона стала голодною! Якою ненажерливою!

Вона думає — Мені знадобиться ще багато паперу.

Вона думає — Я — Елізабет.

— Вона буквально вмалювала себе знову в цей світ, — промовив я, і мене від голови до п’ят обсипало гусячою шкірою. Але хіба я сам не те саме зробив? Хіба я не зробив точнісінько те саме, тут, на острові Дума?

Мені ще багато чого треба зробити. Я очікував, що цей вечір буде довгим і важким, але передчував великі відкриття, а страху не було — принаймні ще тоді, і відчував лиш збудження з мідним присмаком у роті.

Я нахилився і підняв третій малюнок Елізабет, Четвертий. П’ятий. Шостий. Швидкість нарощувалася. Іноді я гальмував, щоб щось начеркати, здебільшого в цьому не виникало потреби. Картини складалися у мене в голові, причина, чому мені нема сенсу зображати їх на папері, була для мене зрозуміла. Елізабет вже зробила всю роботу, давно, ще коли одужувала після травми, яка її ледь не вбила.

У ті щасливі дні, до того як заговорила Новін.

— 4 —

Під час інтерв’ю Мері Айр зауважила, що в моєму віці відкрити в собі такий високий талант до малювання це, либонь, схоже на те, якби отримати ключі від суперкрутої спортивної тачки. Я погодився, щось схоже на це. В іншому місці вона сказала, що це, либонь, схоже на те, якби мені вручили ключі від цілком умебльованого будинку. Від справжнього помістя. Я погодився. Теж схоже. А якби вона продовжувала далі ці порівняння? Сказала б, що це схоже на те, якби я успадкував мільйон акцій Майкрософту або мене обрали довічним правителем якогось багатого на нафту (але мирного) емірату на Близькому Сході? Я б відповів — так, авжеж, це точнісінько те саме, ви маєте рацію. Щоб її втішити. Бо всі ті питання стосувалися її самої. Я бачив тугу в її очах, коли вона їх ставила. То були очі дівчинки, котра знає, що найближче долучитися до омріяної акробатики вона може тільки з гальорки, сидячи на недільній виставі цирку-шапіто. Вона була критиком, а більшість критиків, котрі беруться за цю справу без покликання, від власного розчарування стають і заздрісними, і каверзними, і дріб’язковими. Мері була не такою. Мері любила свою справу. Вона жлуктила віскі з великого бокалу і бажала знати, як воно почувається, коли нізвідкіля прилетіло голозаде янголя, поплескало тебе по плечі і раптом з’ясувалося, що, попри твої достобіса за п’ятдесят, ти отримав можливість дострибувати аж до місяця. Тож, хоча це аж ніяк не порівняти було з отриманням ключів від швидкісної автівки, або цілком умебльованої садиби, я сказав їй, що чимось воно на це схоже. Бо нікому неможливо пояснити на що воно дійсно схоже. Про це тільки й можна довго розводитися манівцями, аж поки всі не втомляться й розійдуться по своїх спальнях.

151