Острів Дума - Страница 14

Джек повернувся з гостьової спальні й присів на поруччя канапи — як птах на сідалі, подумав я про юнака, котрому вже явно хотілося піти геть.

— Найнеобхідніше ви маєте, — сказав він. — Плюс пачку готового салату, гамбургер, варену курку у пластиковій капсулі — у нас вдома ми їх називаємо «курконавтами». Гадаю, вам поки що вистачить.

— Чудово.

— Двохвідсоткове молоко...

— І це чудово.

— ...а ще хаф’н’хаф. Наступним разом, якщо хочете, я при везу вам справжні вершки.

— Ти хочеш законопатити мені останню артерію?

Він зареготав.

— Там у буфеті повно банок зі всякими гівна... тобто консервами. Кабель підключено, комп’ютер готовий до виходу в Інтернет, я встановив вам Wi-Fi, коштує трохи дорожче, але це класна річ, якщо захочете, можу підключити супутниковий зв’язок.

Я похитав головою. Гарний хлопець, але мені хотілося слухати Затоку, хай ластиться до мене словами, які забудуться вже за хвилину. І ще я хотів послухати дім, цікаво, чи має він щось звабливе мені розповісти. Мені здавалося, має.

— Ключі в конверті на кухонному столі — і від будинку, і від машини, — на холодильнику список номерів, які можуть вам знадобитися. Я щоденно на лекціях у Флоридському університеті в Сарасоті, окрім понеділка, але телефон завжди зі мною, і я приїздитиму до вас по вівторках і четвергах о п’ятій, якщо ми не домовимося інакше. Годиться?

— Так. — Я сягнув рукою в кишеню по пачку банкнотів. — Хочу тобі трохи доплатити. Ти чудово впорався.

Він заперечливо відмахнувся.

— Нє. Це приємна робота, містере Фрімантле. Гарна платня, гарне порозуміння. Я ж не собака, щоб хапати зайве.

Ці його слова розсмішили мене, я засунув гроші назад до кишені.

— О’кей.

— Мабуть, вам варто здрімнути, — промовив він, підводячись.

— Мабуть, так я й зроблю, — дивно, коли до тебе ставляться, мов до дідуся Волтона, але мені, певне, треба звикати до такого. — А що трапилося з іншим будинком на північному березі острова Кейзі?

— Га?

— Ти казав, що один там повалився у воду. А що трапилося з іншим?

— Наскільки знаю, він так і стоїть. Хоча якщо великий шторм, типу Чарлі, колись налетить у лоб на цю частину узбережжя, все загримить, як ціни на розпродажу залишків погорілого бізнесу, — він підступив до мене й простягнув руку. — У всякому разі, містере Фрімантле, ласкаво просимо до Флориди. Сподіваюся, вона поставиться до вас по-справж ньому дружньо.

Ми потисли один одному руки.

— Дякую... — я затнувся, на трішечки, так що він нічого не помітив, і я сам не встиг розсердитися. Не вистачало мені сердитися на нього. — Дякую за все.

— Нема за що.

Виходячи з кімнати, він кинув трохи здивований погляд на мене, тож, либонь, щось зауважив. Напевне зауважив, ну то й що. Мене це не обходило. Я був нарешті сам-один. Прислухався до джеркотіння мушель і гравію під колесами його від’їжджаючої машини. Я слухав, як віддаляється гудіння двигуна. Звук вже ледь чути, аж ось і зник. Нарешті мені залишилися тільки м’які подихи Затоки. І биття мого серця, повільне й тепле. Ніякого дзиґаря в голові. Ні дзвонів, ні биття, ні цокання. Я дихав глибоко, всотуючи вологий, з легким присмаком плісняви, дух дому, який доволі довго простояв зачиненим, якщо не зважати на щотижневі (чи раз на два тижні) ритуальні провітрювання. Мені здавалося, я також відчуваю запах солі й субтропічних рослин, назв котрих я поки що не знав.

Здебільшого я прислухався до зітхань хвиль, що так нагадували дихання якоїсь великої сплячої істоти, і дивився крізь скляну стіну на воду. Через підвищену позитуру Великої Ружі зі свого місця в глибині вітальні я зовсім не бачив берега внизу; сидів собі у фотелі, ніби на якомусь з тих танкерів, котрі втомлено курсують нафтовою трасою між Венесуелою й портом Галвестон у Техасі. Легка вуаль з’явилася на високому склепінні неба, притіняючи гострі скалки світла на воді. Ліворуч, проти неба, стирчали об’єкти мого першого дебютного поставарійного малюнку: силуети трьох пальм, їхнє довге листя дріботіло в ледь відчуйному бризі. «Не сильно дуже схоже на Міннесоту, тойво», — сказав тоді Том Райлі.

Вид пальм викликав у мене бажання малювати — це було схоже на відчуття легкого голоду, але не шлункового. В мене ніби засвербів мозок і, дивно, кукса моєї ампутованої руки.

— Не тепер, — промовив я. — Пізніше. Зараз я виснажений.

З фотеля мені вдалося підвестися тільки з другого замаху, добре, що хлопець поїхав і не чув мого здитинілого («Пиздолиз!») схлипу у відчаї після першої спроби. Відтак я, спираючись на костур, трохи постояв, похитуючись, дивуючись своїй втомі. «Зазвичай виснажений» — це просто такий усталений мовний вираз, але в ту мить я саме так і почувався.

Поволі — мені аж ніяк не хотілося завалитися першого ж дня в новому домі — я дістався великої спальні. Ліжко в ній стояло просто королівське, і найбільше мені хотілося дійти до нього, сісти, змахнути костуром на долівку ідіотські декоративні подушки (на одній з них була зображена пара схожих на перевертнів спанієлів і доволі моторошне гасло МОЖЛИВО, СОБАКИ — ЦЕ ЛЮДИ В ЇХНІХ НАЙКРАЩИХ ПРОЯВАХ), лягти і проспати години зо дві. А то й три. Та сперш я посунув туди, де хлопець поставив дві з трьох моїх валіз — до лави біля підніжжя ліжка. Шкандибав обережно, пам’ятаючи, що при такому знесиленні запросто можу спіткнутися і впасти. Потрібна мені валіза, природно, була на споді. Не поспішаючи, я зсунув на підлогу верхню і розстібнув блискавку на потрібній.

Склянисто-блакитні очі визирнули зі звичним, безмірно осудливим здивуванням. Ууууу, ти бридкий дядько! Я тут лежала весь цей нас! Неживе помаранчево-червоне волоссячко ув’язненої збилося в ковтун. Реба-Контролерка-Люті у своїй найкращій синій сукні і чорних сандаликах Мері Джейн.