Острів Дума - Страница 139

139

Ваєрмен сховав своє лице у себе в долонях.

— 11 —

У Ріц, куди мені аж ніяк не хотілося, я, втомлено накульгуючи, потрапив о чверть на першу ночі. Краще б мені було опинитися в своїй спальні у Великій Ружі. Лежати посередині ліжка, скинувши додолу, як колись, декоративні подушки, нову ляльку, і притискати до грудей Ребу. Лежати й дивитися на обертання вентилятора. Найбільше мені хотілося поринути в сон під мурмотіння мушель під будинком.

Натомість я опинився серед цього холу: надто пишного, повного людей і музики (навіть о цій годині піаніст в кутку грає щось легке на роялі), а найгірше — тут забагато світла. І моя сім’я все ще тут. Я не був на церемоніальній вечері. Я не маю права пропустити церемоніальний сніданок.

Я попросив у клерка свій ключ. Він подав мені його разом з купою листів. Я відкривав їх один по одному. Здебільшого вітання. Послання від Ілси було інакшим: «Ти в порядку? Якщо я не побачу тебе о 8 ранку, піду тебе шукати. Чесно попереджаю».

Останнім в пачці був конверт від Пам. У ньому записка, лише чотири коротких слова: «Я знаю, вона вмерла». Невимовлене теж лежало в конверті. Ключ від її номера.

— 12 —

Через п’ять хвилин я стояв з ключем в руках перед дверима №847. Я націлився ключем у шпару, відтак потягнувся рукою до дверного дзвінка, відтак озирнувся в бік ліфтів. Так я простояв там хвилин п’ять чи навіть більше, знічений, не знаючи на що зважитись, і стояв би, можливо, ще довше, якби не почув, що двері ліфту розсуваються, а з-за них лунає веселий п’яний сміх. Я злякався, що зараз з’явиться хтось знайомий — Том або Бозі, або здоровань Ейнджі зі своєї дружиною. Чи навіть Лін з Ріком. Хоча я зарезервував і не весь поверх для моїх гостей, проте зараз в більшості номерів тут жили вони.

Я штрикнув ключем в замок. Ключ був електронний, його навіть повертати не треба було. Прочинилася щілина зеленого світла, сміх наблизився по коридору, і я сковзнув до кімнати.

Для неї я замовляв апартаменти, тож вітальня тут була велика. Перед виставкою тут напевне відбувалася вечірка, бо в кімнаті стояли два сервірувальні столики, на яких купчилися тарілки з залишками тартинок. Я помітив два, ні — три відерця для шампанського. Дві пляшки стирчали денцями вгору, загиблі бійці. Третя виявилася поки що напівживою.

Це знову повернуло мене подумки до Елізабет. Я побачив, як вона сидить біля свого Порцелянового міста, схожа на Кетрин Гепберн у «Жінці року», і каже: «Подивись, як я розташувала дітей біля школи! Іди-но, подивись!»

Біль — найпотужніший двигун любові. Так каже Ваєрмен.

Я проклав собі шлях навкруг стільців, на яких сиділи мої найдорожчі, найкоханіші, сміялися й теревенили і — я цього певен — виголошували тости за мене, пили за мою роботу, за удачу. Я витяг з відерця з водою останню пляшку шампанського, відсалютував величезному вікну, за яким лежала бухта Сарасота, і промовив: «За вас Елізабет. Hasta la vista, mi amada».

— Що означає слово амада?

Я обернувся. В дверях спальні стояла Пам. В голубій нічній сорочці, якої я не пам’ятав. З розпущеним волоссям. Таким довгим — аж до плечей — воно в неї не було після тих часів, як Ілса вчилася в молодших класах.

— Це означає: мила, — відповів я. — Це слово я почув від Ваєрмена. Він був жонатий на мексиканці.

— Був?

— Вона загинула. Хто сказав тобі про Елізабет?

— Юнак, котрий на тебе працює. Я просила його зателефонувати туди, спитати, як там справи. Мені дуже жаль.

Я посміхнувся. Хотів поставити пляшку назад, але не попав у відро. Чорт, я промазав повз столу. Пляшка гепнулась на килим і покотилася. Колись Дочка Хрещеного Батька була дитиною, що демонструвала свій малюнок усміхненого коника перед об’єктивом фотографа, котрий, певне, був джазовим фанатом у солом’яному капелюсі з пружинними підв’язками на рукавах. Потім вона була старою жінкою, котра, сидячи в інвалідному візку, виштовхувала з себе рештки свого життя, поки не відірвався від останньої шпильки її серпанок, востаннє зблиснувши у флуоресцентному світлі арт-галерейного офісу. А що було між цими часами? Можливо, воно видається не значнішим за кивок головою чи помах рукою порожньому синьому небу. В кінці усі ми опиняємося розпластаними на підлозі.

Пам простягнула до мене руки. У велике вікно заглядав місяць, у його світлі я побачив троянду, витатуювану на одному з горбочків її грудей. Щось нове, щось інше... але груди були знайомими. Я їх добре знав.

— Іди до мене, — промовила вона.

Я пішов. Зачепив сервірувальний столик болящою ногою і, коротко скрикнувши, зашпортався в останніх двох кроках і падав в її обійми, гадаючи, як гарно ми возз’єднаємося, гепнувшись долі удвох, я поверх неї. Може, мені навіть пощастить зламати їй пару ребер. Це запросто, після приїзду на острів Дума я набрав двадцять фунтів.

Але вона була міцною жінкою. Я зовсім про це забув. Вона витримала мою вагу, спершу відхилившись на одвірок спальні, а тоді випросталася й обняла мене. Я теж обхопив її рукою і, поклавши підборіддя їй на плече, вдихав її запах.

Ваєрмене! Я прокинулася рано і чудово провела час зі своєю порцеляною!

— Ходімо, Едді, ти втомився. Ходімо в ліжко.

Вона повела мене до спальні. Вікно тут було меншим, місячне світло слабшим, але вікно було прочинено і я чув безугавні зітхання хвиль.

— Ти певна, що...

— Мовчи.

Я певна, що мені казали твоє ім’я, але воно вилетіло мені з голови, тепер багато чого вилітає.

— Я ніколи не мав на меті тебе образити. Мені так жаль... Вона поклала мені на губи два пальці.

139