Острів Дума - Страница 130

130

— Що таке алегорії чи тіні я розумію, — сказав він. — Просто варто стерегтися, щоб вони не відростили собі зуби. Бо вони таки можуть. А тоді якось простягнеш руку ввімкнути світло, щоб їх розігнати, а вже пізно, їхня сила вирвалася назовні.

— Але тобі, бачу, значно краще.

— Так, — погодився він, — Пам мені дуже допомогла. Я можу розповісти дещо, хоч ви, можливо, й самі це давно знаєте.

— Звісно, кажи, — відповів я, сподіваючись лише, що він не стане ділитися зі мною тим фактом, що вона, кінчаючи, іноді реготала йому прямо в обличчя.

— Вона має велику силу прозірливості, але мало такту, — промовив Том. — Це вельми жорстока комбінація.

Я промовчав... але зовсім не тому, що він не мав рації.

— Вона не так давно зробила мені коротке напоумлення, щоб я поберігся, і воно потрапило в яблучко.

— Справді?

— Справді. І судячи з неї, Едгаре, ви й самі якимсь чином були причетні до того напоумлення. Гадаю, мені варто знайти вашого приятеля Камена і спробувати його розговорити. Перепрошую.

Дівчатка й Рік, жваво щебечучи, тіснилися перед полотном «Ваєрмен дивиться на захід». Натомість Пам застигла посеред схожої на ряд кіноафіш серії «Дівчина і Корабель» і здавалася мені занепокоєною. Стривоженою. Підізвавши мене помахом руки, вона вже не гаяла часу, щойно я опинився поряд.

— Дівчинка на цих картинах — це Ілса? — вона показала на «№1». — Спершу я вирішила, що ця фігура з рудим волоссям, скоріш за все, та лялька, котру тобі після аварії вручив доктор Камен, але точно така картата сукенка була в нашої маленької Ілси. Я їй тоді її купила в дитячій крамниці Ромперс. А ось тут... — тепер вона вказувала на «№3», — я можу присягтися, що це та сукня, в якій вона пішла до першого класу, саме ця сукня була на ній, коли вона зламала собі руку, в той чортів вечір, коли ми поверталися з перегонів серійних автомобілів!

Ну от, приїхали. Я пам’ятав так, що рука нібито була зламана, коли ми поверталися з церкви, але це мізерний збій у великому вальсі пам’яті. Є речі важливіші. Важливим було те, що унікальна позиція Пам дозволяла їй ясно бачити суть крізь увесь той туман і дзеркальні відбитки, що критики їх звуть мистецтвом. Принаймні так було в моєму випадку. В цім сенсі, а вірогідно, також у багатьох інших, вона залишалася мені дружиною. Схоже, лише час може виписати справжній документ про розлучення. Та й той документ, у найкращому випадку, буде лише частково законним. Я обернув її до себе. На нас дивилося чимало людей і, гадаю, багатьом з них це видавалося обіймами. Якоюсь мірою це й були обійми. Я вловив погляд її розширених зляканих очей і почав шепотіти їй у вухо.

— Так, дівча у човні — це Ілса. Я ніколи не збирався зобразити її там навмисне, бо я взагалі нічого не малюю навмисне. Я навіть не здогадувався, що збираюсь малювати цікартини, аж поки дійсно не почав їх малювати. Але оскільки вона на них показана зі спини, ніхто її ніколи там не впізнає, якщо ти або я нікому про це не розповімо. А я не розповім. Проте... — Я відступив від неї, її очі залишалися розширеними, а вуста розкритими, немов в очікуванні поцілунку. — Сама Ілсащось про них казала?

— Та казна-що, — вона вхопила мене за рукав і потягла до «№7» і «№8». На обох картинах дівчина в човні була в зеленій сукні з бретельками, що перехрещувались на її оголеній спині. — Вона сказала, що ти, либонь, читаєш її думки, бо якраз цієївесни саме таку сукню вона замовила по каталогу Ньюпорт Ньюз.

Вона знову озирнулася на картини. Я стояв мовчки поряд, не заважаючи їй дивитися.

— Едгаре, мені вони не подобаються. Вони не такі, як решта, ці мені не подобаються.

Мені згадалися слова Тома Райлі: «Ваша колишня має велику силу прозірливості, але мало такту». Пам промовила стиха:

— А ти раптом не знаєш чогось про Іллі такого, що не мусив би знати? Ну, як ти тоді взнав про...

— Ні, — відповів я. Але серія «Дівчина і Корабель» тепер непокоїла мене ще більше, ніж завжди. Частково тут подіяло й те, що всі картини висіли в ряд; їхня акумульована химерність стала для мене ударом.

«Продай їх, — це висловила свою опінію Елізабет. — Скільки б за них не давали, продай їх».

І я розумів її настрій. Мені не подобалося бачити мою дочку, хай хоч і в подобі дитини, вік якої вона давно переросла, так близько від прогнилого борту цього вітрильника. А з іншого боку, мене здивувало, що Пам відчула лише замішання й тривогу. Та звісно, картини вже не зможуть якось на неї подіяти.

До того ж вони тепер перебували поза межами острова Дума.

До нас приєдналася молодь, Рік з Меліндою обіймалися.

— Тату, ти геній, — заявила Мелінда. — Рік зі мною згоден, правда, Рік?

— Безсумнівно, — погодився Рік. — Я теж так думаю. Я був приготувався демонструвати... ввічливість. А замість того не можу знайти слів, якими міг би вимовити своє захоплення.

— Дуже приємно, — сказав я, — мерсі.

— Тату, я тобою пишаюся, — сказала Ілса й обняла мене. Пам пустила очі собі під лоба, в цю мить я міг би дати їй жартома ляпаса. Натомість я обняв Ілсу і поцілував її в маківку. І тут від вхідних дверей галереї пролунав захриплий від паління голос Мері Айр, котра в правдивому здивуванні просто заволала: «Ліббі Істлейк! Чорти мене забирай, я не можу повірити власним очам!»

А я не міг повірити власним вухам, але коли від дверей, де зібралися потеревенити й ковтнути свіжого повітря справжні цінителі, поширилися спонтанні оплески, я зрозумів, чому так запізнилися Ваєрмен і Джек.

— 5 —

130