— Так, Елізабет, мене звуть Едгар. Миленька, ви молодчага.
Вона всміхнулася. Гадаю, давно вже ніхто не називав її «миленькою».
— Мій розум схожий на скатертину з великою пропаленою в ній дірою. — Вона обернулася до Ваєрмена. — Muy divertido, si?
— Вам треба відпочити, — сказав він. — Фактично, вам треба dormir como un tronco.
Вона знишка посміхнулася.
— Як колоді. Так. І, сподіваюся, коли прокинуся, я все ще буду тут. Якийсь час. — Вона піднесла його руки собі до обличчя й поцілувала їх. — Я люблю тебе, Ваєрмене.
— Я теж вас люблю, Елізабет, — відповів він.
Молодець.
— Едгаре... Тебе звуть Едгар?
— А ви як вважаєте, Елізабет?
— Звісно, ти Едгар. У тебе буде виставка? Так мені запам’яталося перед моїм останнім... — вона опустила повіки, показуючи, ніби заснула.
— Так, у галереї «Ското». Але вам справді варто відпочити.
— Це буде скоро? Твоя виставка?
— Менше ніж за тиждень.
— Твої картини... картини з кораблем... вони на острові? Чи в галереї?
Ми з Ваєрменом обмінялись поглядами. Він здвигнув плечима.
— Так, в галереї, — відповів я.
— Добре, — посміхнулася вона. — Тоді я трохи відпочину. Все інше може почекати... до закінчення твоєї виставки. Твого осяйного моменту. Тиїх продаєш? Картини з кораблем?
Ми з Ваєрменом знову обмінялись поглядами, в його очах читалось ясно: «не нервуй її».
— На них позначки «не для продажу», Елізабет, це означає...
— Я знаю, що це означає, Едгаре, я не щойно вчора злізла з апельсинового дерева. — На її посіченому глибокими зморшками, позначеному наближенням смерті, обличчі спалахнули очі. — Продай їх. Скільки їх в тебе не є, ти мусиш їх продати усі. Як би тобі це не було важко. Розділи їх, відправ на всі сторони світу. Ти мене зрозумів?
— Так.
— Ти зробиш це?
Я не знав, зроблю я це чи ні, але мій власний недавній досвід підказав мені, що напруга в ній зростає.
— Так. — У ту мить я пообіцяв би їй дострибнути до місяця у чоботах-скороходах, аби лиш вона перестала хвилюватися.
— Навіть тоді вони можуть становити небезпеку, — задумливо промовила вона навіваючим жах голосом.
— Годі вже, — погладив я її по руці. — Годі про це думати.
— Добре. Ми поговоримо про це детальніше після твоєї виставки. Ми разом, утрьох. Я зміцнішаю... голова проясниться... а ти, Едгаре, тоді приділиш моїм словам більше уваги. В тебе є дочки? Мені пригадується, що є.
— Так, і вони зупиняться у готелі, зі своєю матір’ю. В Ріці. Номери вже замовлено.
Вона посміхнулася, але кутики її губ майже моментально поникли. Так, ніби в неї плавився рот.
— Опусти мені підголів’я, Ваєрмене. Я пролежала у болоті сорок днів і сорок ночей... таке в мене відчуття... і я втомилася.
Він опустив підголівник, увійшла Анна-Марія з тацею, на якій стояла склянка з чимось. Елізабет вже не могла нічого випити, вона знову відключилася. Над її головою з обличчям схованим за водоспадом волосся, гола, лише в черевичках, сиділа у фотелі найсамотніша дівчина в світі, вона навіки задивилася у вікно.
Того вечора до мене довго не йшов сон. Лиш тільки після півночі я в нім відплив. Відлив забрав воду і мурмотіння під будинком припинилося. Але голоси у мене в голові шепотіти не перестали.
— Інша Флорида, — прошепотіла Мері Айр. — То була інша Флорида.
— Продай їх. Скільки їх в тебе не є, ти мусиш їх продати усі. — Це, звісно, був голос Елізабет.
Дорослої Елізабет. Але тут я почув іншу її іпостась і, оскільки я не одразу впізнав цей голос, він спершу прозвучав для мне голосом Ілси, коли та була маленькою:
— Там, скарб, тату, — промовив цей голос. — Ти зможеш його дістати, якщо одягнеш свою маску і рурку.
Я прокинувся на світанку. Гадав, що зможу знову заснути, але спершу проковтну одну пігулку з того невеличкого запасу оксиконтину, що я був прибрав подалі, і зроблю телефонний дзвінок. Я прийняв ліки, потім набрав номер «Ското» і почув автовідповідач — у галереї ще кілька годин не з’явиться ні душі. Мистецькі люди — не ранкові.
Я натиснув 11 для переключення на лінію Даріо Наннуцці і після гудка промовив:
— Даріо, це Едгар. Я передумав щодо серії «Дівчина і Корабель». Я вирішив її теж продати, о’кей? Лише з однією умовою: якщо це можливо, картини повинні попасти до різних людей. Дякую.
Я поклав слухавку і знову ліг. Лежав у ліжку п’ятнадцять хвилин, дивлячись на ліниве обертання вентилятора вгорі і слухаючи шепіт мушель піді мною. Пігулка спрацювала, але я був при пам’яті. І знав чому.
Я точно знав чому.
Я знову встав, натиснув «перенабір», вислухав записане вітання і знову натиснув кнопку переключення на Даріо. Його магнітофонний голос запросив мене залишити повідомлення після сигналу.
— Окрім картини №8, — сказав я. — Вона залишається «не для продажу».
А чому вона «ндп»?
Не тому, що вона геніальна, хоча я був певен, що вона насправді є такою. Навіть не тому, що, коли я дивився на неї, я сам ніби прислухався до оповідок, які мені докладали найтемніші куточки моєї душі. Я відчував, що щось подарувало мені життя лише для того, щоб я намалював цю картину, і її продаж стане відмовою від цього життя й від болю, крізь який я пройшов, щоби його відновити.
Саме так.
— Даріо, ця картина залишиться в мене.
Відтак я знову ліг. І цього разу заснув.
Пам’ятайте, «бачити — значить вірити» це те саме, що ставити воза поперед коня. Мистецтво — конкретний результат віри й очікувань, реалізація світу, який у протилежному випадку був би лише вуаллю безцільної свідомості, розпростертої понад безоднею таїни. І крім того, якщо ви не вірите в те, що бачите, хто тоді повірить вашому мистецтву?