Острів Дума - Страница 113

113

Мері знов кинула на мене погляд, відтак одвернулася від вікна, взяла попільничку і загасила сигарету.

— Альцгаймер? До мене долинали якісь чутки.

— Так.

— Мені страшенно її жаль. Розумієте, більшість яскравих подробиць про Дейва Девіса я почула від неї. У її кращі часи. Ми бачилися з нею дуже часто, регулярно. Я інтерв’ювала більшість художників, котрі жили у Лососевій мизі. Тільки ви назвали той будинок якось інакше, так?

— Велика Ружа.

— Я так і думала, що якось претензійно.

— Багато художників там зупинялися?

— Дуже. Вони приїздили прочитати лекції у Сарасоті або у Вінісі, ну, либонь, трохи помалювати — щоправда ті, котрі жили в Лососевій мизі, дуже мало цим займалися. Для більшості гостей Елізабет їхнє перебування на острові Дума перетворювалося на безкоштовну відпустку.

— Вона розміщувала їх place gratis?

— О, так. Рада мистецтв Сарасоти платила їм гонорари за лекції, а Елізабет зазвичай забезпечувала гостей безплатним житлом... У Лососеві мизі, тобто в попередниці Великої Ружі. Але вам не випало такого бонусу, правда? Можливо, наступного разу. Особливо, оскільки ви там дійсно працюєте. Я можу назвати з півдесятка художників, котрі зупинялися у вашому будинку, і жодного разу не вмочили там пензля.

Вона подибуляла до канапи, взяла свій кухлик і сьорбнула. Ні — лигнула з нього.

— У Елізабет є етюд Далі, зроблений ним у Великій Ружі, — сказав я. — Я його бачив на власні очі.

Очі в Мері загорілися.

— О, Далі, аякже. Далі. Далі там дуже сподобалося, та навіть він не пробув там довго... Хоча перед від’їздом цей сучий син мене вщипнув. Знаєте, що сказала мені Елізабет, коли він поїхав?

Я похитав головою. Звідки мені було знати, а хотілося.

— Він сказав, що там «задуже по-багатому». Це визначення надихає вас, Едгаре?

Я посміхнувся.

— Чому, як ви вважаєте, Елізабет перетворила Велику Ружу на притулок для художників? Вона завжди була патронесою мистецтва?

На її обличчі читалося здивування.

— Ваш друг вам не розповідав? Та, либонь, він і сам не знає. Згідно з місцевою легендою, вона сама колись була відомою художницею.

— Що ви маєте на увазі, кажучи «згідно з місцевою легендою»?

— Розповідають — хоча для мене це лише міф — що вона була вундеркіндом. Що в ранньому дитинстві вона прекрасно малювала, а потім просто перестала.

— А ви її про це питали?

— Звичайно, дурнику. Це моє заняття — розпитувати людей, її вже злегка похитувало, а її очі «софілорен» помітно налилися кров’ю.

— І що вона вам повіла?

— Що нічого такого не було. Сказала: «Хто може, той робить. А хто не може, той підтримує тих, хто можуть. Як ми з вами, Мері».

— Як на мене, звучить добре.

— Так, я теж так це сприйняла, — погодилась Мері, роблячи новий ковток зі свого вотерфордівського келишка. — Єдина проблема в тім, що я їй не повірила.

— Чому так?

— Не знаю, просто не повірила та й годі. В мене була стара подружка, її звали Агата Вінтерборн, вона вела в «Тампа Триб’юн» колонку порад безнадійно закоханим, так от, одного разу я переповіла цю історію їй. Це було десь у ті часи, коли Далі вшанував своєю присутністю наше Сонячне узбережжя, здається у 1980-му. Ми з нею сиділи в якомусь барі — у ті часи ми завжди сиділи в якомусь барі — і розмова зайшла про те, як вибудовуються легенди. Я згадала, як приклад, історію, що Елізабет нібито дитиною була Рембрандтом, а Аггі — вона давно померла, упокій її Господи, — сказала, що не вважає це легендою, вона сказала, що це правда, або частина правди. Вона сказала, що бачила статтю про це в якійсь газеті.

— А ви коли-небудь це перевіряли? — спитав я.

— Авжеж, перевіряла. Я не пишу все, що знаю, — підморгнула вона мені. — Але люблю знати все.

— І що ви знайшли?

— Нічого. Ні в «Триб’юн», ні в сарасотських газетах, ні в тих, що виходять у Вінісі. Тож, можливо, це всього лиш вигадка. Можливо, історії про те, що її батько нібито переховував у себе на острові Дума віскі Дейва Девіса, теж всього лиш вигадки. Проте... я готова побитися об заклад на гроші, що в Агати Вінтерборн була чудова пам’ять. І в Елізабет, коли я її розпитувала, був на обличчі такий вигляд.

— Який такий вигляд?

— Вигляд я-тобі-нічого-не-розповім. Але все це було давним-давно, багато віскі витекло з тієї пори, а тепер ви й самі можете її попитати, чому б і ні? Хоча де там, якщо вона зараз дійсно в такому стані, як ви кажете.

— Так, але, можливо, вона прийде до тями. Ваєрмен каже, що так траплялося раніше.

— Будемо сподіватися, — погодилася Мері. — А знаєте, вона унікальна особа. Флорида переповнена старими людьми — недарма штат називають почекальнею Господа, — але дуже мало хто з них виросли тут. Сонячне узбережжя, яке пам’ятає — пам’ятала — Елізабет, було зовсім інакшим. У тій Флориді не було безкінечної метушні, яку ми зараз маємо, з критими стадіонами й автомагістралями, що розбігаються в усіх напрямках, вона була навіть не такою, яку пам’ятаю я сама. Моя Флорида — це Флорида Джона Мак-Дональда, тоді ще люди знали своїх сусідів, а Тамаямі Трейл була вулицею дешевих борделів. Тоді люди іноді могли, повернувшись з церкви, побачити алігатора в своєму басейні чи рись, що риється у баку для сміття.

Я зрозумів, що вона вже зовсім п’яна... але від того вона не перестала бути цікавою.

— Флорида тих часів, коли тут зростала Елізабет і її сестри, була територією, звідки вже пішли індіанці, але містер Білий Чоловік ще не цілко... не цілком її опанував. Ваш острівець вам видався б зовсім інакшим. Я бачила його зображення. Внутрішня територія заросла болотяною сосною, гамбо-лімбо і сабаловими пальмами, обплутаними фікусами-душителями; кілька місцин з сирим ґрунтом вкривали вічнозелені дуби й мангрові зарості. Низько при землі росли коралові боби й падуб, але ніяких джунглів, як тепер, там і близько не було. Схожими на ті часи залишилися тільки пляжі, ну, й морський овес, звичайно... мов кайма на спідниці. Звідний міст також був там на північному кінці, але на острові стояв тільки один дім.

113