Острів Дума - Страница 110

110

— Шикарно, док, — промовив Ваєрмен.

— На жаль, не було часу шукати чогось красивішого, — пояснив Камен.

Їхні голоси долітали десь здалеку. Хуаніта зняла кришку. Гадаю, передала її Джеку. З коробки на мене дивилася Реба, тільки тепер не в синьому, а у червоному платтячку, але в такому ж крапчастому, тими ж були сяючі сандалі «Мері Джейн», неживе руде волосся і блакитні очі, що промовляли: «Ууууу, ти бридкий дядько! Я тут лежала весь цей час!»

Усе ще з далекої відстані продовжував Камен.

— Це Ілса мені подзвонила і запропонувала повезти в дарунок ляльку. Вона попередньо порадилась телефоном з сестрою.

«Звісно, хто як не Ілса», — подумалось мені. Я чув невщухаючий лепет людей у галереї, схожий на шварґотіння мушель під Великою Ружею. В мене на обличчі все ще ліпилася посмішка типу Вау, як чарівно, але якби хтось зненацька штовхнув мене в спину, я б, мабуть, заверещав. Ілса єдина, хто була на острові Дума. Вона проїхала по дорозі аж за Ель Паласіо.

Навіть надчутливий Камен не завважив, що щось тут не так — звісно, він цілий день був у дорозі і почувався не найкраще. Натомість Ваєрмен дивився на мене схиливши набік голову, насупивши чоло. На той час, гадаю, Ваєрмен розумів мене вже краще, ніж це будь-коли вдавалося Камену.

— Вона знає, що в тебе вже є лялька, — продовжував Камен. — Просто вирішила, що в парі вони нагадуватимуть тобі про твоїх дочок, і Мелінда з цим погодилась. Ну і, звісно, в мене в запасі тільки Люсі...

— Люсі? — перепитав Ваєрмен, беручи ляльку в руки. Рожеві, набиті ганчір’ям ноги. Порожні лупаті очі.

— Вони всі схожі на Люсіль Болл, ось придивіться. Звичайно, дехто з моїх пацієнтів, кому я їх дарую, дають їм інші імена. Свою ти як назвав, Едгаре?

На мить колишня відмороженість затяла мені мозок і я почав перебирати Ронда, Робін, Рейчел, сідай на друга, сідай на приятеля, сідай на того сраного товариша. Відтак мені майнуло: воно було ЧЕРВОНИМ.

— Реба, — промовив я. — Як кантрі-співачку.

— І вона в тебе ще є? — спитав Камен. — Ілса казала, що так.

— О, так, — відповів я, згадавши розповідь Ваєрмена про кульки лотереї, як, варто лиш заплющити очі, і тоді чуєш, як вони викочуються на свої місця: клац, клац і клац. Мені здалося, що я зараз теж їх чую. В ту ніч, коли я закінчив картину «Ваєрмен дивиться на захід», до мене у Велику Ружу завітали гості, маленькі біженки шукали прихистку від бурі. Потонулі сестри Елізабет, Тесі й Лора Істлейк, І ось тепер у мене у Великій Ружі знову з’являться близнючки, навіщо?

Бо щось тягнеться до мене, ось навіщо. Щось тягнеться і воно вклало цю ідею в голову моїй дочці. Це чергове клацання коліщатка, черговий тенісний м’ячик вискочив з кошика.

— Едгаре, — покликав мене Ваєрмен. — Ти в порядку, мучачо?

— Так, — посміхнувся я, повернувшись до реальності з її яскравими кольорами. Я примусив себе взяти ляльку з рук зніяковілої Хуаніти. Нелегко це було зробити, але я зміг. — Дякую вам, докторе Камен. Дякую, Ксандере.

Він знизав плечима і розвів руками.

— Подякуй своїм дівчатам, зокрема Ілсі.

— Я так і зроблю. Пропоную ще по бокалу шампанського.

Усі залюбки погодилися. Я поклав нову ляльку до коробки, пообіцявши собі зробити дві речі. Жодна з моїх дочок ніколи не дізнається, як я злякався, побачивши цю ляльку. Іншою обіцянкою я себе запевнив в тім, що дві сестри — дві живих сестри — ніколи-ніколи не з’являться разом на острові Дума. І поодинці ніколи, якщо я зможу цьому зарадити. Цієї обіцянки я дотримався.

12 — ІНША ФЛОРИДА

— 1 —

— Добре, Едгаре, гадаю, ми вже майже завершили.

Певне, щось відбилось на моїм обличчі, бо Мері розсміялася.

— Невже все було аж так жахливо?

— Ні, — заперечив я. І справді, в інтерв’ю не було нічого жахливого, хоча від питань про техніку мого письма я почувався незручно. Вирішили, що те, що бачу, я вихлюпую фарбами на полотно. Така в мене техніка. А фактори впливу? Ну що я міг на це сказати. Світло. Для мене завжди найголовнішим залишається світло — і в чиїхось картинах, які мені подобаються, і в тих, які люблю малювати сам. Що воно робить з поверхнею речей, що висвітлює в їх глибині, що виймає звідти. Як на мене, це прозвучало не розсудливо, а тупо.

— О’кей, — промовила вона. — Останнє питання: скільки всього ви створили картин?

Ми сиділи в пентхаусі Мері Айр у Девіс Айлендс, фешенебельному районі Тампи, що здався мені світовою столицею арт-деко. В одному кінці величезної напівпорожньої вітальні стояла канапа, а в протилежному два розкладних стільці. Там не було книжок, навіть телевізора не було. На східній стіні, куди потрапляло вранішнє світло, висіла велика картина Девіда Гокні. Ми з Мері сиділи на протилежних кінцях канапи. На колінах вона тримала блокнот для стенографічних записів. Біля неї на поруччі канапи містилася попільничка. Простір між нами займав великий котушковий магнітофон Wollensak. На вигляд йому було років п’ятдесят, але котушки крутилися беззвучно. Німецька інженерія, бейбі.

Мері була без макіяжу, сяяли тільки її помальовані прозорим блиском губи. Недбало зав’язане волосся надавало їй розтріпаного й водночас елегантного вигляду. Вона курила «Англійські овальні» сигарети і сьорбала щось схоже на чистий віскі з вотерфордівського келишка (вона й мені пропонувала випити, і була розчарована, коли я погодився на мінеральну воду). Вона була у явно пошитих на замовлення широких бавовняних штанях. На її обличчі читалася старість, втома і сексуальність. Найкращі дні її напевне пройшли в ті часи, коли в кінотеатрах демонструвався фільм «Бонні і Клайд», але від її погляду все ще перехоплювало подих, незважаючи на зморшки на віях і навкруг очей, не замаскованих жодною косметикою. Вона мала очі Софі Лорен.

110