Острів Дума - Страница 107

107

— Минуло п’ятнадцять років з того часу, як галерея «Ското» в останній раз представляла у своєму щільному весняному календарі художника-новачка, але ми ніколи ще не пропонували вам виставку нового автора, в якому були б так зацікавлені. Гадаю, слайди, котрі ви невдовзі побачите, і розповідь, яку почуєте, пояснять вам нашу зацікавленість і схвилювання.

Зависла драматична пауза. Я відчув, як ядучий піт зросив мені чоло, і втерся. Власна моя рука, мені здалося, важить не менше як п’ятдесят фунтів.

— Леді та джентльмени, вітаймо містера Фрімантла, недавнього мешканця Міннеаполіса — Сент-Пола, а тепер — острова Дума.

Почулися аплодисменти. Вони прозвучали, мов загороджувальний артилерійський залп. Я наказав собі тікати. Я наказав собі втратити свідомість. Неслух. На сцену я вийшов, мов уві сні — у кошмарному сні. Все задавалося уповільненим. Я побачив, що всі місця заняті, хоча насправді вони не зайняті, бо вся публіка була на ногах, вони вітали мене стоячою овацією. Високо наді мною, під склепінням стелі, несвідомі того, що коїться внизу на грішній землі, літали янголи, ох, як же мені хотілося стати одним з них. Даріо стояв поряд з подіумом, протягуючи мені руку. Не ту. Сам знервований, він простягнув мені праву руку, тож наше рукостискання вийшло недолугим, ще й з вивертом. При зустрічі наших долонь аркуш з моїми нотатками зім’явся, при розставанні — порвався. «Що ти наробив, придурку», — подумав я, на мить злякавшись, що промовив це вголос, а мікрофон підхопив і розніс мою тираду по всій залі. Коли Даріо залишив мене на подіумі самого, я усвідомив, як сліпуче світить прожектор. Побачив на гнучкій хромованій шийці мікрофон, схожий на кобру, що вистромила свою голівку з торби факіра. Бачив зблиски яскравого світла на хромованій шийці, на краєчку склянки і на пляшці води «Евіан» поряд зі склянкою. Я усвідомив, що аплодисменти починають вщухати, дехто з публіки вже всівся. Ось-ось настане сповнена очікуванням тиша. Вони чекатимуть, що я їм скажу. Ось тільки не маю я, чого їм сказати. Навіть вступна фраза тепер вилетіла мені з голови. Вони чекатимуть, а тиша напинатиметься. Спершу почуються окремі нервові покашлювання, а далі — загальне мурмотіння. Бо всі вони тут придурки. Зграя нікчемних придурків, недоумкуватих зівак. І якщо я зараз на щось таки спроможусь, це буде злива гнівних слів, які б могла наговорити їм людина з синдромом Туретта.

Треба попрохати показати перший слайд. Може, хоч на це я спроможусь і картини направлять мене далі. Мушу на це сподіватися. Лишень поглянувши на аркуш у себе в руці, я побачив, що його не тільки розірвано навпіл, а ще й нотатки, змочені моїм потом, так розпливлися, що прочитати їх більше не було ніякої можливості. Чи тільки через цей факт, чи взагалі від стресу, але вимкнувся зв’язок між моїм мозком і очима. А який там бувперший слайд, до речі? Поштова скринька? «Захід з софорою»? Я був майже певен, що ні той, ні інший.

Ось уже всілися всі. Аплодисменти вщухли. Саме час Американському примітивісту роззявити рота й заревіти. У третьому ряду біля проходу сиділа та сучкувата вишпорка Мері Айр з чимось схожим на графісценічний блокнот. Я видивлявся Ваєрмена. Це він затяг мене в цю справу, але я не збирався надрати йому сраку. Хотів лише вибачитися очима за те, що ось-ось трапиться.

— Я сидітиму в першому ряді, — обіцяв він мені. — Прямо по центру.

Там він і сидів. По ліву руку від нього я побачив Джека, мою домовпорядницю Хуаніту, Джимі Йошиду й Алісу Окойн. А по праву руку від Ваєрмена, біля проходу...

Чоловік, що сидів біля проходу, міг бути галюцинацією. Я моргнув, але він не зник. Це обширне, темне, спокійне обличчя. Цяфігура так міцно вгрузла у плюшеве крісло, що її звідти й ломом не видовбати: Ксандер Камен втупився в мене крізь свої величезні окуляри у роговій оправі, ще більше, ніж завжди, схожий на другорядного божка. Цей гладун не міг тримати щось у себе на колінах, тож перев’язаний подарунковою стрічкою трьох-футової довжини пакет примостився на його безмірному череві. Він помітив моє здивування — мій шок — і подав виразний знак: не банально махнув рукою, а милостиво відсалютував — спершу приклав пучки пальців собі до масивного лоба, тоді до губ, а відтак, розчепіривши пальці; простягнув у мій бік долоню. Бліду й велику. Він мені посміхався так, ніби його присутність в першому ряді аудиторії імені Гелдбарта, поряд з моїм другом Ваєрменом, була найзвичайнішою подією у світі. Своїми товстими губами він зартикулював чотири слова: «Ти можеш це зробити».

І я, либонь, зможу. Якщо скерую думки геть від цього місця. Якщо почну думати кругаля.

Я подумав про Ваєрмена, точніше про Ваєрмена, котрий дивиться на захід, і до мене повернулися вступні слова.

Я кивнув Камену. Камен кивнув мені у відповідь. Відтак я озирнув зал і побачив, що там сидять просто люди. Всі ангели були в нас над головами, і тепер вони там літали в темряві. А щодо демонів, то вони, скоріш за все, пурхали лише в моїй уяві.

— Привіт... — промовив я перше слово і відсахнувся, злякавшись його гучності, підсиленої мікрофоном. В публіці засміялися, але тепер мене це не розсердило, якмогло трапитись ще хвилину тому. Всього лиш сміх, до того ж доброзичливий.

Я можу це зробити.

— Привіт, — розпочав я знову. — Мене звуть Едгар Фрімантл, і я почуваюся не так щоб дуже впевнено тут. У моєму іншому житті я займався будівельними справами. Там я був цілком на своєму місці, це точно, бо я давав роботу багатьом людям. У теперішньому своєму житті я малюю картини. Але ніде не йшлося про публічні промови.

107